Connect with us

З життя

Новий шлюб дідуся після втрати: Як він тепер ізолювався від родини

Published

on

Наш дідусь, Ярослав Степанович, у свої сімдесят років завжди був опорою нашої великої родини. Його слово було законом, а мудрість – вказівкою. Ми, його діти, онуки й правнуки, шанували його та прислухалися до кожної поради. Так було аж до недавнаї події. Ярослав Степанович і наша покійна бабуся Марія прожили разом більше сорока років душа в душу. Вони виростили двох дітей – наших батьків, трьох онуків і трьох правнуків. Наша родина була справжнім кланом, об’єднаним спільними радощами й лихами, святами та визнаннями.

Дідусь і бабуся були для нас справжньою твердинею. Їхній просторий будинок у тихому селі під Житомиром, оточений доглянутим садом і городом, був для нас усіх другим домом. Вони із задоволенням працювали на господарстві, і ми дивувалися, звідки в них стільки сили. Наша родина була неймовірно згуртованою: ми збиралися на всі свята, разом їздили на озеро Синевир, а для дідуся та бабусі організовували поїздки до найкращих санаторіїв на узбережжі Чорного моря.

Ми ділили витрати, робили все можливе, щоб наші старики були щасливі. Вони ж ніколи не залишали нас у біді: присилали домашні запаси, допомагали грішми, а одного разу навіть підтримали з іпотекою для нашої молодої родини. Їхня любов і турбота були для нас безцінними.

Але три роки тому бабуся пішла з життя, і все змінилося. Дідусь залишився самотнім, і ми бачили, як важко йому впоратися з горем. Він з головою поринув у господарські справи, намагаючись заповнити порожнечу. Будинок і ділянка потребували сил, яких у нього вже не вистачало. Ми благали його переїхати до нас у місто – навіщо йому одному мучитися в селі? Та дідусь був непохитний.

“Це моя земля, – говорив він твердо. – Тут я народився, тут і залишуся. З господарством впораюся, не хвилюйтеся. А Одарка мені допоможе.”

Одарка, сусідка, почала частіше заходити до дідуся. Спочатку приносила йому домашню їжу – дідусь ніколи не був майстром у кулінарії. Ми були вдячні їй за турботу, адже не хотіли, щоб він почувався самотнім. Але незабаром Одарка переїхала до дідуся назавжди. Тоді ми навіть зраділи: дідусь, ще дужкий і повний життя, знову почав усміхатися, у його очах з’явився блиск. Ми навідували його, намагалися підтримувати зв’язок.

Одарка, треба визнати, з самого початку викликала у нас змішані почуття. У ній було щось тривожне, але ми відганяли ці думки – головне, щоб дідусеві було добре. Проте рік потому після смерті бабусі вони з Одаркою оголосили, що одружуються. Це було як удар. Ми не очікували, що все зайде так далеко. Дідусь просто поставив нас перед фактом, і ми опинилися безсилі щось змінити.

На весілля поїхали не всі. Мій батько, старший син дідуся, був у скаженому гніві. Він вважав, що дідусь надто швидко забув бабусю, зрадивши її пам’ять. Саме тоді в нашій родині стався розкол. Але справжній жах почався пізніше, коли Одарка, ставши дружиною дідуся, показала своє справжнє обличчя.

Вона почала встановлювати свої правила. Тепер ми не могли приїхати до дідуся без попереднього дзвінка – Одарка вимагала, щоб її попереджали. Традиційні родинні свята, які ми завжди відзначали разом, були скасовані. Дідусь і Одарка тепер проводили час із її родичами, а про нас, здавалося, просто забули. Навіть із онуками й правнуками, яких він колись так любив, дідусь перестав спілкуватися.

Ще гірше, всі бабусині коштовності, які мали перейти до нас як родинна спадщина, Одарка віддала своїм донькам. Ми намагалися поговорити з дідусем, але Одарка завжди була поруч, контролювала кожне слово, змушувала увімкнути гучний зв’язок під час телефонних розмов. У рідкісні моменти, коли її не було, дідусь все одно відштовхував нас. Він став чужим, холодним, ніби під її впливом забув, хто ми такі.

Ми намагалися пояснити, що нам не потрібен його будинок чи спадок. Ми просто хотіли зберегти родину, повернути того дідуся, який був для нас усім. Але він лише повторював: “Тримайтеся подалі від моєї нової родини”. Ці слова ранили найбільше. Як міг людина, яка була центром нашого життя, відвернутися від нас? І як нам тепер жити, знаючи, що наша родина, колись така міцна, розпадається на очах?

Хай це буде уроком: іноді навіть найміцніший зв’язок може розірватися, якщо хтось поставить власні інтереси вище родинних.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + 20 =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Я люблю іншу, але покидаю все – останні слова чоловіка перед неминучою зрадою

М’яке вечірнє світло пробивалось крізь тюль. Оксана поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Вісім вечора....

З життя2 години ago

Сорок років на згадку: перегляд старих фотографій за кухонним столом

Оксана Іванівна сиділа на кухні, перебираючи світлини в телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити...

З життя4 години ago

Приготуй, прибери та заробляй сам – я не твоя служниця!

— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні. — Ковбаски. Тільки без...

З життя6 години ago

Краса квітів: Життя поруч з розкішшю

Жінка жила у гарному будиночку. Поруч, на квітнику, розцвітали гортензії й петунії. Фіолетове шаленство кольорів просто запаморочувало. Вона згортала ноги...

З життя9 години ago

«Вік не перешкода: несподіване відкриття»

Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього аж на дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона...

З життя12 години ago

Дорога додому: втомлена, але сповнена сподівань.

Сон був мов із казки, але водночас дивний і тривожний. Оксана поспішала додому. Десята година вечора, а їй так хотілося...

З життя12 години ago

Вигнання з дому: жінка з поламаним чемоданом вирушає в невідомість!

Олені було 72 роки, коли власний син вигнав її з дому — і все через одну просту причину: вона втратила...

З життя14 години ago

СМАЧНІ ПРИГОДИ У РЕСТОРАНІ.

**ПОХІД У РЕСТОРАН.** — Вперед за пригодами! — сказали одна одній кращі подруги, закидаючи валізи у багажник. Поїзд рушив точно...