Новий сусід у квартирі № 23: троє чоловіків несуть скромний багаж.

У квартиру № 23 переїжджав новий мешканець, троє чоловіків заносили нехитрі пожитки. Досвідчена Оксана Миколаївна відразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. Вона підійшла до господаря.

– Ласкаво просимо, я голова нашого будинкового комітету, – представилася вона. – Майже домоуправителька. Ви до нас надовго чи ні?

– Як вийде, – відповів чоловік. – Поки взяв житло в оренду, але мрію згодом викупити. Дозвольте представитися: Ігор Валентинович Коваленко.

Оксана помітила, що серед речей Ігоря немає нічого дитячого і жіночого. Отже, чоловік самотній. Це насторожує. Спокій і порядок у самотніх завжди не дуже. Шум, пиятика, жінки…

– Звуть мене Оксана Миколаївна, – сказала вона. – Прізвище моє – Кравець, але не обнадійтесь. У мене не пошалієш. Ви випиваєте?

– Так! – сказав чоловік. – Як ломова коняка!

– Кури́те?

– Так!

– По ночах скандалите?

– Обов’язково!

– Непристойних жінок приводите?

– Обов’язково! Як без них?

– Просто камінь з душі зняли, – сказала Оксана Кравець. – Нарешті нормальний мешканець з’явився.

Вантажники засміялися, Ігор також.

– Будуть питання – звертайтеся, – додала Оксана. – Я живу на два поверхи вище. І врахуйте, що у нас прогресивний будинок. Квіти, суботники, прибирання… ледарювати не вдасться! Я залучатиму вас до громадської роботи!

Всупереч побоюванням, Ігор Валентинович виявився доволі спокійним мешканцем. Він працював позмінно, вихідні зазвичай проводив удома. Підозрілих гостей не водив, музику на всю потужність не вмикав, у стіни перфоратором не стукав.

Бачачи, що Коваленко – чоловік серйозний, Оксана трохи загордилася. Вечорами вона з гуртком таких же активісток носилася по будинку, вирішуючи безліч актуальних побутових питань. І коли будинковому активу терміново була потрібна чоловіча сила, домоуправителька Кравець, пробігаючи повз, легко стукала у двері номер 23.

– Ігоре Валентиновичу, відізвіться! Я вас потребую!

– А я вас! – у тон відповідав Коваленко.

Зайнята громадським навантаженням, Оксана навіть не помічала двозначності такого вітання. За її плечима було два розлучення, вдома росли двоє дітей, особисте життя давно було забуто на антресолях буття. Вся жіноча енергія і весь вільний час йшли в управління будинком.

– Ігоре Валентиновичу, я вас потребую!

– А я вас, Оксано Миколаївно!

– Ви часом не розумієтеся в електриці? Щиток на сходах дивно гуде!

– Випадково розуміюся. Зараз візьму прилад.

– Ігоре Валентиновичу, я вас потребую!

– А я вас!

– Рятуйте! На навіс під’їзду хтось кошеня кинув.

– Зараз візьму драбину, допомога вже близько.

– Ігоре Валентиновичу, я вас потребую… Ігоре Валентиновичу…

А потім до Коваленка стала приходити жінка. Оксана Миколаївна засікла чужу гостю як мінімум двічі. Гостя піднімалася до квартири номер 23, Ігор відкривав двері і впускав її. Домоуправителька Кравець особисто бачила це з верхнього майданчика.

Здавалось би, що тут дивного? Незнайомка приходила без нічого, на високих підборах, у короткій сукні, дуже гарно нафарбована… і цим вона категорично не сподобалася Оксані. Хоч убий – не сподобалася!

На столі лежали купи папірців з планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитками і проектами з розвитку будинку. Завжди Оксана Миколаївна возилася з ними із задоволенням, але сьогодні ввечері вони раптом здалися їй непотрібними.

Сусід Ігор Коваленко завів собі нафарбовану дівчину в міні-спідниці. І це якось нечесно. Неправильно це. Чому? Чорт його зрозумій.

Оксана стояла біля дзеркала і розглядала свої сорок два роки.

– Що він у цій напасті знайшов? – раптом запитала вона себе. – Мене штукатуркою не обдуриш, я обпірена птаха. Вона мене максимум на три роки молодша. Або навіть менше!

Оксана опустила очі на свої ноги, втягнула животик, повернулася так і сяк.

– Міні-спідниця, каблучок? Ух, бачили ми таких… молодих! Я теж можу дозволити собі міні! От візьму і надягну прямо зараз! Просто так, щоб знали!

Хто про це повинен знати, Оксана не уточнила, але із квартири вийшла у сукні з відкритими колінами, зачеплена і підфарбована. У руці в неї, як зазвичай, були важливі папки і будинкові папери.

Цокая туфельками, Оксана спустилася сходами. Стукати до Ігоря вона не збиралася, навіщо відволікати людину від приємної незнайомки. Але Коваленко сам відчинив двері – він виносив сміття.

– Оксано Миколаївно? – здивувався він. – Добрий вечір. Яка ви сьогодні дивовижна! Ви до мене?

– Ні, Ігоре Валентиновичу, – байдуже кинула домоуправителька Кравець. – У вас вечірка і гості, не хочу турбувати по дрібницях.

– Гості? – перепитав Коваленко. – Ви про мою колишню дружину? Вона вже пішла. Їй потрібно було розписатися в папірцях щодо відсутності майнових претензій і правил відвідування дитини.

«Колишня? Слава Богу!» – подумала Оксана Миколаївна.

Або вона сказала це вголос? Вона притулилася до поручнів і чомусь одразу забула, куди йшла зі своїми папірцями, нарядна і у красивій сукні.

– Ви шикарна жінка, Оксано, – сказав Коваленко, дивлячись на її наряд. – Вас квітами треба зустрічати, а я тут зі сміттям шастаю.

– Смішно виглядаю, га? – запитала Оксана. – Ні вдень, ні вночі від мене спокою немає, зовсім у канцелярську мишу перетворилася.

– Не беріть до голови, – сказав Ігор. – Я вас потребую.

– А я вас, – відповіла Оксана.