Нужденні злидні

Марійка росла, як бур’ян на городі — без турботи, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні догляду, навіть простого людського «ти мені потрібна». З одягу діставались їй чиїсь старі речі — часто такі поношені, що крізь дірки просвічували худі колінки. Взуття завжди хлюпало — то вода набереться, то підошва відлітала. Щоб не возитися з зачіскою, мати просто стригла доньку «під глек». Та волосся все одно стирчало на всі боки, ніби кричало про хаос у її житті.

У дитсадок Марійка не ходила. Можливо, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Але батьки були зайняті важливішим: де дістати нову пляшку. Батько з матір’ю пили, сварились, бились. Коли вони зникали в пошуках горілки, дівчинка ховалась — у підвалах, на сходах. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися цілою. А якщо не встигала втекти — потім приховувала синці.

Сусіди співчували. Нарікали один одному на Галю — матір дівчинки, яка колись була нормальною, а тепер зв’язалась з кримінальником і опустилась. А найбільше жаліли саму Марійку. Жаліли — та що могли? Хто підкидав їжі, хто приносив старий светр, але якщо річ була пристойна — мати одразу продавала, а гроші пропивала. Так і ходила дівчинка — обдерта, боса, голодна.

До школи Марійка пішла пізно. І раптом виявилось, що їй там добре. Навчання давалось легко. Вона акуратно виводила букви, тягнула руку, читала запоєм усе, до чого могла дотягнутись. У бібліотеці сиділа аж до закриття, перегортаючи сторінки, як святині. Вчителі дивувались: звідки в цій запущеній, мовчазній дитині — стільки світла?

Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялись. Бідний одяг, стирчаче волосся, тиша і замкнутість — усе робило Марійку чужою. Вона не гралась, не сміялась, не розуміла жартів. А головне — її батьки. Діти передражнювали п’яну Галю і кликали дівчинку «забитою». І це прилипло. Спочатку — пошепки, потім — вголос. Через кілька років ніхто вже й не пам’ятав її справжнього імені.

Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «добрих» батьків інших учнів. Інші — з безсилля. Треті — тому що звикли. А Марійка ховалась.

Її тихий куток — старий парк за школою, біля зарослого ставка. Там, під старим дубом, вона проводила вечори, а іноді й ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали бездомні кішки та пси. З ними вона ділилась їжею, обіймалась, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.

Батько помер, коли їй було чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похоронах — лише Галина й Марійка. Мати плакала, билась об землю, вила, а донька — лише стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення і сором за це полегшення.

Після смерті батька мати зовсім з’їхала з глузду. Напади, крики, дні забуття. Вона часто не впізнавала доньку. Тоді Марійка почала підробляти — мила під’їзди, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дріб’язок. На ці гроші дівчина купувала медичні книжки — вірила, що колись зможе вилікувати матір.

Тим часом у школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Марійка працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Особливо старалась Віка — шкільна зірка, донька заможних батьків.

— Чуєш, забита! Знову у смітті копатися йдеш? — гукала їй услід, коли Марійка спішила після уроків.

Дівчина мовчала. Вчилась не чути. Але кожен раз біль осідав усередині, як важкий камінь.

— Чому вони так? — шепотіла вона дворнязі, що терлась біля її ніг. — Що я їм зробила? Хіба це справедливо?..

А потім з’явився він. Ярослав Лисенко. Новий учень. Гарний, високий, темноволосий. Приїхав із батьками з Харкова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохались у нього з першого погляду. І Марійка теж. Але ховала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце підстрибувало, а щоки червоніли. Вона молилась, щоб ніхто не помітив.

Віка одразу вирішила, що Ярослав — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла у бій. Ніхто не наважувався з нею змагатись. Марійка навіть не мріяла — вона навіть не сподівалась.

Одного разу, запізнившись на урок через матір, дівчина увійшла до класу й упустила медичну книжку. Віка підняла її.

— Що це у нас? «Психіатрія»? Ти з’їхала, забита? Як твоя мама?

І Марійка не витримала. Затуливши рота, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Зачепила ввійшов Ярослава. Він обернувся — не встиг нічого зрозуміти.

Дівчина добігла до парка. До дуба. Упала в сніг. Плакала.

Саме там вона побачила, як пес пішов по льоду. Як вінРаптово лід тріснув, і собака опинилася у крижаній воді, а Марійка, не роздумуючи, кинулася рятувати свого єдиного друга.