Очікування свята: донька з родиною приїхала погостювати.

Сергій Іванович зранку був у передчутті свята. Вчора приїхала донька зі своєю родиною на власній машині, щоб тиждень погостювати в рідному курортному містечку. Зупинилися вони у брата – сина Сергія Івановича, бо у батька лише однокімнатна квартира, де не розвернутися. Свого часу вони з дружиною залишили квартиру синові, коли ще дружина була жива. Вчора донька навідалася до батька – обнялися, вона відзначила його здоров’я і поспішила на зустріч з подругами. А сьогодні родини сина та доньки вирішили поїхати до моря. Вирішили виїхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий о восьмій ранку – заїдуть забрати. Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала його. Ще вчора він почав готуватися до поїздки – купив гумові капці, нову футболку з якимсь іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Грошей трохи пішло, але якось дотягне до пенсії. Не кожен день таке свято!

Від самого ранку привів себе до ладу й сів у крісло навпроти настінного годинника – чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном – чи не під’їжджає машина? Очікування перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.

– Тату, – голос звучав винувато. – Тут така справа – не виходить тебе забрати, місця в машинах не вистачає. Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве вмістилися. Тебе посадити нікуди.

Сергій Іванович мовчав, відчуваючи, як зникає радість, і її місце займає гірке розчарування. Але, впоравшись з собою, відповів:

– Нічого, сину, їхайте без мене, – і, звільняючи сина від почуття провини, додав: – я і сам думав відмовитися – почуваю себе якось не дуже.

– От і добре! – зрадів син, не поцікавившись у батька причиною недуги. – Тоді ми поїхали…

Так і не перевдягнувшись, Сергій Іванович сидів у кріслі, бездумно дивлячись у порожнечу. В голові крутилися сумні думки: колись був потрібен, а тепер – не до мене їм. Нащо їм старий батько? Старі, вони нікому не потрібні…

Одне добре – син і донька не забувають одне одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра – найрідніші люди на світі. Ріднішого не буває. Даже чоловік з жінкою – по суті абсолютно чужі люди, а інша рідня – ще далі. А брат і сестра – від одного батька й матері – одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного в образу не давали, і зараз не забувають.

– Ну й гаразд, – зітхнув Сергій Іванович. – Чого вже ображатися? Може, й справді місця не було? Не дітей же висаджувати… – Він гнав від себе думки, що син міг би зробити ще один рейс – до місця відпочинку годину їзди. Але думка повернулася, тривожила душу обуренням. – Є ж у сина причіп, перевантажити на нього речі з салону – не довелося б тіснитися. Дивись, і для мене місце знайшлося б. Але це ж зайві проблеми – причіп чіпляти, вантажити в нього речі. Не вартує, видно, батько цих турбот…

Сонце гріло крізь вікно. Сергій Іванович зачинив балконні двері, закрив щільну штору, тікаючи від полуденної спеки.

– Коли вже спека спадне? Хоч би дощик пройшов, все легше стане. А на березі моря зараз добре – прохолода від води і свіжий вітерець… Може, піти на лавочку, поки є тінь. Подихати свіжим повітрям.

Він важко піднявся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.

На лавочці вже сиділа Петрівна – сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Сергія Івановича.

– Доброго дня, Петрівно, – привітався він. – Прогулянка сидячи?

– Привіт, Івановичу, – усміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, здається, на пляж зібрався, тільки капелюха солом’яного не вистачає. – Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?

– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – і добре!

– Ай вонт ту мейк лав, – прочитала вона. – Я хочу займатися любов’ю!

– Хто? – здивувався Сергій Іванович.

– Ти! – засміялася Петрівна. – На футболці в тебе так написано!

– Тьху ти! – обурився Іванович. – Добре, хоч діти не побачили! Сховаю її куди подалі.

Посміялися. Настрій старого дещо піднявся.

– Давно сидиш? – поцікавився він. Не те, щоб йому це треба було знати, просто зав’язати розмову.

– Вийшла Бродягу з кошенятами погодувати, – кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем у тіні дрімав старий кіт.

Мешканці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але через примхи долі став він бездомним. Був невимогливий, охайний і ставився доброзичливо до своїх родичів, які жили у квартирах. Назвали його Бродягою, підгодовували. Зиму проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому в нього з’явилися вихованці – два кошеняти, незрозуміло звідки взялися – може, сам знайшов сиріток, а може, хтось із мешканців йому підкинув. Бродяга взяв їх під опіку і ніс свої обов’язки, на подив, відповідально. Захищав від вуличних собак, водив на прогулянки, привчав до премудростей бродячого життя. До їжі брався, коли кошенята відходили від мисок, наситившись.

– Бродяга тут, а де кошенята?

– Забрали сьогодні, – зітхнула Петрівна. – Хороші люди, з сусіднього будинку.

– А його, значить, залишили?

– Та кому він потрібен, старий? Я його думала до себе взяти, щоб пожив, як людина. Так моя Матильда мені такий скандал влаштувала! Все життя зі мною прожила, улюблена і єдина кішка! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потім ще на мене сердитилась.

– Так. – Опустив голову Сергій Іванович. – Старі нікому не потрібні. – І знову його накрила хвиля образи. Хоча – чого ображатися? Комусь і гірше доводиться. Ось – старий кіт, який нікому в житті зла не заподіяв. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив. А тепер із заздрістю дивиться на домашніх котів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібен. Був потрібен кошенятам – і тих забрали.

– Бродяга, – покликав він. – Підемо до мене. Хоч і залишився нашого життя лише хвостик, але краще вже жити, знаючи, що про тебе є кому подбати.

Кіт, ніби не довіряючи йому, глянув сумними очима і відвернувся. Сергій Іванович обережно взяв його на руки, притиснув до себе і почав щось шепотіти на вухо. Тіло кота розслабилося, він притулився головою до старого, закрив очі і замурчав, як кошеня.

– Ось і добре, Бродяго, – шепотів Сергій Іванович, гладячи кота, – хоча, який ти Бродяга? Ти тепер справжній домашній кіт. Підемо додому. Скучив за домом?

– Футболку забрудниш, Івановичу! – похитала головою Петрівна.

– Та нехай її, ту футболку…

У квартирі рвався дзвінок телефону. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.

– Тату! Тату, що сталося?! – крізь сльози кричала в трубку донька. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже думала…

– Усе добре, донечко, – заспокоїв її Сергій Іванович. – Виходив на лавочку, телефон вдома залишив.

– Ми тут мало з глузду не з’їхали! Я чоловіка за тобою послала, – все ще схлипуючи, розповідала донька. – Скоро має під’їхати. Ми тут тебе чекаємо, збирайся.

– Добре, тільки футболку перевдягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – не було й сліду від недавньої образи на дітей!

– Та хоч усі коти міста! – вже сміялася донька. – Тільки приїзди, татусю!

– Ось так, Бродяго! – Сергій Іванович вимкнув телефон. – Потрібні ми ще комусь!

Бродяга згідно підморгнув і… Усміхнувся!