З життя
Ось як я потрапила в халепу — стала рабинею в родині чоловіка

**Щоденник Олесі Коваль**
Сьогодні я зрозуміла одне: стала рабинею в родині чоловіка.
У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжого сіна, моє життя, яке почалося з кохання, перетворилося на каторгу. Мене звати Олеся, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Думала, знайшла родину, але натомість стала сучасною невільницею — слухняною тінню для чоловіка, його батьків і всіх родичів. Моя душа болить, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.
**Любов, яка засліпила**
Коли я зустріла Тараса, мені було 25. Він був із сусіднього села — високий, з лагідним поглядом і щирою посмішкою. Ми познайомилися на ярмарку в районному центрі, і його розповіді про родинні традиції мене захопили. Він говорив про те, як добре жити під одним дахом з рідними, підтримувати один одного. Я, дівчина з міста, мріяла про таку ідилію. Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я не знала, що це стане моєю загибеллю.
Тарас жив із батьками — Ганною Михайлівною і Василем Івановичем — у великому хуторі. Його старший брат із сім’єю та інші родичі постійно приходили в гості. Я сподівалася, що стану для них рідною, але з першого дня зрозуміла: мене тут сприймають як безкоштовну робочу силу. «Ти молода, міцна, то й працюй», — сказала свекруха, і я, наївна, погодилася.
**Неволя замість родини**
Мої дні нагадують замкнене коло. Встаю о п’ятій ранку, щоб приготувати сніданок для всіх. Свекор любить вівсянку, свекруха — омлет, Тарас — бутерброди з салом. Потім — прибирання великої хати, прання білизни, робота в городі. В обід з’являються родичі, і я варю борщ, смажу котлети, готую узвар. Ввечері — вечеря, помивка посуду, а вночі я падаю від втоми. І так щодня.
Свекруха командує, як на плацу: «Олесю, погано вимила підлогу! Олесю, картоплю не так почистила!». Свекор мовчить, але його погляд каже: «Ти тут чужа». Родичі чоловіка, заходячи, навіть не вітаються — просто сідають за стіл і чекають, доки я їх обслужую. Тарас же, замість того щоб захистити, шепоче: «Не перечи мамі, вона старша». Його байдужість — ніж у спину. Я думала, він буде моєю опорою, а він став частиною цієї системи, де я — служниця.
**День, коли накрило**
Минулого тижня у мене не витримали нерви. Коли Ганна Михайлівна знову докоряла мені за недосолений суп, а родичі залишили купу брудного посуду, я не витримала: «Я вам не прислуга!». Усі завмерли, а свекруха холодно кинула: «Не подобається — їдь назад у своє місто. Тут ти нікому не потрібна». Тарас мовчав, і це була остання крапля. Я вибігла на двір, ридаючи, і зрозуміла: я в пастці. Некуди йти — у Києві в мене немає житла, а мама далеко. Але залишатися — значить зникнути як особистість.
Я помітила, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись я була веселою, доглянутою, тепер же в дзеркалі — змучена жінка з порожніми очима. Моя подруга Настя, побачивши мене, ахнула: «Олесю, що з тобою? Трясися звідси!». Але як? Я ж кохаю Тараса… Чи вже не кохаю? Його мовчання, його зрада вбила в мені почуття, з яким я йшла під вінець. Я тону, і ніхто не рятує.
**Таємний шлях до волі**
Я почала мріяти про втечу. Потихеньку відкладаю гроші — те, що вдається заощадити на продуктах. Хочу назбирати на оренду квартири у Києві та зникнути з цього кошмару. Але мене зупиняє страх: що скаже мама, яка так раділа моєму заміжжю? Що буде з Тарасом? Чи зможу я сама? А ще боюся, що свекруха з родичами зроблять усе, щоб облити мене брудом перед усім селом. Їхня влада тут — закон.
Але вчора, стоячи біля плити під чергові докори, я пообіцяла собі: я вирвуся. Я не рабиня. Я молода, в мене є сили, і я знайду шлях. Можливо, знайду роботу в інтернеті, як Настя, або повернуся до мрії стати флористом. Але я не залишуся тут, де моє життя — це тільки каструлі та накази.
**Крик душі**
Це — мій крик про допомогу. Я потрапила в біду, вийшовши заміж за людину, чия родина бачить у мене лише руки для роботи. Ганна Михайлівна, Василь Іванович, родичі — всі вони вважають, що я повинна їм служити. Але я більше не можу. Тарас, якого я кохала, став їхнім спільником, і це розриває мені серце. Я не знаю, як піти, але знаю, що мушу. У 28 років я хочу жити, а не існувати. Навіть якщо ця втеча стане останнім кроком.
