Останні дні золотої пори

Наприкінці осені

Перед самим випускним Марічка нарешті визначилась з інститутом хоч і вагалася, ким стати, раптом зрозуміла: хоче бути лікарем. Вчилася добре, а жила з батьками, як у Бога за пазухою. Все було: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.

Батько Марічки працював у міській раді на високій посаді, ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, одягав дівчинку, як ляльку. У світле майбутнє доньки вірив міцно. Мати не працювала, вела господарство.

Та доля то така жартівниця, що за мить усе перевертає

Мамо, я побігла! дожовуючи бутерброд, вигукнула донька й вилетіла з квартири, спішачи до школи. Прийшлось мчати, мов скажена. Навіщо я вчора в телефоні сиділа до третьої? дорікала собі Марічка, але все ж встигла вскочити до класу перед дзвінком, задихана.

Хто за тобою гнався? поцікавилася подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.

Ніхто, знов проспала Тут дзвінок на урок, і дівчата невдоволено переглянулися.

Після третьої пари до Марічки підійшла класна й, не дивлячись у вічі, промовила:

Тобі треба додому Щось із твоїм татом

Що? Що сталося?! злякано скрикнула вона, схопила рюкзак і побігла.

Біля підїзду товпилися сусіди, стояла швидка, підїхала поліція. Марічка разом із правоохоронцями увійшла в квартиру Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись, чорна від горя. На дивані лежав батько.

Серце, Марусенько, серце в тата не витримало прошепотіла їй на вухо сусідка.

Донька підбігла до матері, вони обнялися й розридались. Як пройшли похорон і поминки, Марічка памятала навіть неясно. Сусіди приходили, підтримували. Мати завмерла, з донькою не розмовляла.

Мамо, ну скажи хоть слово благала вона, але та лише дивилася на неї довгим, порожнім поглядом. А одного ранку, коли Марічка вже сама випила чай із бутербродом, мати раптом вийшла на кухню й тихо промовила:

Кличе він мене до себе, доню наш тато озирнулась і впала.

Марічка кинулася до неї, тормошила:

Мамо! Матусю!.. але тут же вибігла до сусідки.

Надія Іванівна одразу викликала швидку. Мати лежала нерухомо, Марічка плакала, а сусідка, обіймаючи її, заспокоювала:

Нічого, доню, лікарі вже їдуть, обіцяли швидко

Швидка й справді приїхала за мить. Лікар схилився над матірю:

На жаль, нічим не можемо допомогти він глянув на Марічку й сусідку, розвів руками. Її вже немає.

Як Марічка приходила до тями теж не памятала. Надія Іванівна все узла в свої руки рідні у дівчини відсутні. Мати була з дитбудинку, а батько єдиною дитиною в родині. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово Марічка оговталася, а Надія Іванівна взяла її під опіку. Ранком годувала сніданком, зустрічала зі школи, вечеряли вони теж разом.

Ось і іспити здано, випускний минув. Марічці нічого не лишалось, як змінити плани. Про інститут уже не думала треба було виживати. Гроші від батьків ще були, але вони швидко закінчувались.

Тіто Надю, дякую, що порадилась мене взяли в магазин продавщицею, подякувала вона сусідці. Хоть якісь гроші будуть.

Правильно, доню, треба починати доросле життя. Навчишся потім. Головне щоб голова на плечах була, а розум у порядку

Марічка працювала, не відмовлялася від підробітків мила підлоги, допомагала розвантажувати коробки, якщо вони були не дуже важкі. Дивлячись на цю тендітну дівчину, важко було повірити, що колись вона жила зовсім інакше.

Одного разу біля будинку її зустріли чоловік і жінка.

Марічка? спитала жінка.

Так А ви хто? Я вас не знаю, відповіла дівчина, втомлена після роботи.

Хотіли б поговорити про твоє майбутнє. Запросиш до квартири?

Та я ж вас не знаю! Чому маю запрошувати?

Я Олена, а це Олег, кивнула жінка на чоловіка.

Не бійся, Марічко, ми лише поговорити. На вулиці якось незручно

Увійшли в квартиру, сіли в кімнаті.

Пропонуємо тобі продати цю хату. Ну куди тобі одну чотири кімнати? І комунальні жахливі

Так, платежки великі, зітхнула Марічка. Але я не продаватиму. Це память про батьків. Та й куди я тоді?

Ми тобі двокімнатну знайдемо. Гроші залишаться.

Марічка навіть слухати не хотіла. Гості переглянулися, ввічливо попрощалися:

Подумай, Марічко. Самотній таке житло навіщо?

Дівчина розповіла Надії Іванівні.

Навіть не думай з ними спілкуватися! Обдурять! Якщо прийдуть знов зразу мене кликни.

Олена дзвонила ще кілька разів, питала, чи не передумала Марічка.

Звідки вони мій номер знають? дивувалася дівчина. Я ж їм