Остання хвилина

Остап стояв біля вікна своєї квартири у Львові, спостерігаючи, як по ранковій вулиці поспішають школярі. Одні — у сірих пуховиках, інші — у джинсах із голеними щиколотками, незважаючи на мінус п’ятнадцять за вікном. Вітер вбирав холод у шибки, але діти, здавалося, були невразливі. Він хмикнув — майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це занадто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці тріпотіли. Вік. Тиск. Чи самотність.

На екрані телефона миготів пропущений дзвінок — син. Остап знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує у трубці: «Ти знову зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять два, дорослий чоловік. І розмови між ними — наче дипломатичні переговори на межі конфлікту. Сухо. Обережно. Здалека. Все важливе давно поховане під шарами невиголошених образ і нерозкритих слів. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь. Але щоразу зводилося до одного: «Як робота?»

Він натягнув старе пальто, узяв в’язані рукавички — теплі, хоч і кумедні. І вийшов. Холод вдарив у обличчя, як батог. Повітря пахло паленим вугіллям і хлібом — з тієї наметової палатки біля магазину. Ковзько. Неначе все місто вкрите невидимим склом. На розі жінка продавала палянички — розкритий фургон, зсередини — пара і запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі для Ольги. Гарячі, з вишнями. Вона любила вишню, кривилася, коли починався сік. Сміялася тоді — щиро. Потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здавалося, бути з ним.

Тепер вона жила у Києві. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — наче суха трава. Жодної інтонації, жодного тепла. Він завжди чув у ній щось напружене. Ніби вона хотіла переконатися — він досі там, де вона його залишила. Чи, навпаки, сподівалася, що його там більше немає.

Він повернув у парк. Тут він жив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади залишалися на своїх місцях. Ось лавка, на якій він тримав Ольгу за руку у дев’яносто дев’ятому. Ось бордюр, де він сів, отримавши дзвінок про смерть батька. Все тут. Лише людей немає.

На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Ніби чекала когось, але не знала — чи прийде він. Поряд — сумка і плед. Остап майже пройшов повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.

— Вибачте, — тихо промовила вона. — Ви місцевий?

— Так можна сказати, — відповів він. — А ви?

— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.

Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Але голос тремтів.

— Можна я посиджу з вами п’ять хвилин? Мені як-то не по собі… Знаю, дивно.

— Нічого дивного, — сказав Остап і сів поруч. — Іноли поряд просто має бути хтось. Неважливо хто.

Вони мовчали.

Вона затушила цигарку об край урни й стиснула долоні між колінами.

— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О на десятій. Зараз — вже одинадцята.

— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо вірять, що вже все сказали. Іноді зустріч — це форма прощання. Тиха, без слів.

— А ви… коли-небудь когось чекали? — запитала вона.

Остап не відразу відповів. Дивився на дерева в інеї, на безмовний парк.

— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — себе. Іноли чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось, хто скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тиша. Чи — зовсім інша людина.

Вона не запитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.

Вони просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.

Потім вона підвелася:

— Дякую.

— За що?

— За те, що були. Просто — були.

Вона пішла. А він залишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.

«Син»

Натиснув.

Той відповів відразу:

— Тату, ти дзвонив?

— Так. Я… хотів запитати. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.

Пауза.

— Звичайно, — відповів син. — Я давно хотів.

Остап відключив. Повільно встав. Дивився, як на сніг лягають сліди. Вдихнув. Видихнув.

І пішов.

Обережно.

Щоб не пройти повз найважливіше.