З життя
Останнім часом вона сильно змінилася.
На сутінках Зіновія відчула, що життя стало їй як тягар. Ні, вона не занедужала і не постаріла. Це її рідна донька розтрощила основу її життя. Вже рік Зіна мешкала у мене і майже не вставала з ліжка. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Ганні, її пасербиці.
– Хай приїде. Повинности прийняти хочу.
– Зіно, чому сама не подзвониш?
Зіна відвела погляд.
– Боюся, що не приїде, якщо я подзвоню.
Краще ти, – тихо сказала вона й заплакала.
Я набрала номер Ганни.
– Ганнуся? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.
– Тітко Оленко? Що сталося? – схвильовано заговорила Ганна.
– Приїжджай, донечко. На місці розберешся, – відповіла я і поклала слухавку.
– Приїде? – з надією запитала сусідка.
– Приїде! Ганнуся в тебе добра, – відповіла я, а подумки додала:
“Шкода Зіну. Але на місці Ганни я би не поїхала…”
Цілу ніч я пролежала без сну, згадуючи Ганну. Скільки часу минуло з тих пір, як це малоїжка дівчинка з’явилася в нашому селі. Її привіз зі Львова її батько, Іван.
Він служив у Криму, там і одружився. Народилася Ганна. Його жінка померла, коли доньці було шість років, і Іван повернувся додому разом із Ганною. Дівчинку одразу охрестили. Батюшка нарік її Світланою, але ми всі називали її Ганною. Незабаром Іван узяв шлюб із Зіною, і у них народилася Катруся.
Спочатку все було добре, але Ганнуся ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…
– Годую цю чужинку, доглядаю як рідну, але мене мамою ніяк назвати не хоче! – скаржилася вона.
– Заспокійся, Зіно! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Вона ж її пам’ятає! Потерпи! Може, назве тебе матір’ю! А як ні – розумій! Дитина ж усе одно!
Та Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем ненависть до пасербиці тільки зростала: завантажувала її важкою працею, ображала, коли тільки могла. Іван нічого не помічав, ніби й очей не мав. Він працював на полі, вдома бував рідко. При ньому Зінаїда трималася пристойно, а сама Ганнуся батькові ніколи не жалілася.
Вона росла працьовитою, терплячою та розумною дитиною. Такою падчеркою було б варто пишатися, але Зіна не заспокоювалась.
Пам’ятаю, дівчаткові було всього сім років, а мачуха вже змушувала її няньчити Катрусю, носити важкі відра з криниці, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже жаль дитину.
– Що ж ти робиш, Зіно? Гріх знущатися з сироти! – намагалася я достукатись до Зінаїди.
– Та нічого цій чорношкіряшці не станеться! Нехай свій хліб відробляє! – зло відповідала Зінаїда.
Якось Ганна чимось не догодила мачусі, і та її побила. На щастя, це побачила я і відняла в неї дитину. Хотіла тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його жінку… Але не наважилася.
Сталося так, що одного разу Ганнуся не догледіла за Катрусею, і та зникла з двору. Знайшлася швидко, але Зінаїда була поза собою від люті!
Ні, вона не побила Ганну: тут інше… Іван саме вночі працював у полі.
Вранці він приїхав з поля раніше звичайного, а старшої доньки ніде немає! Зінаїда якраз корову гнала на стад. Іван кинувся шукати Ганну, але її ніде не було! І постіль ще звечора не розібрана… Батьківське серце відчула недобре.
В прибуток ні розвиднілося, Іван прибув до мене! Пошлі ми разом шукати дівчинку: кричали, гукали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замкнений замок на коморі і відкрив його сокирою. На груді старого лахміття, обгризеного щурами, спала його Ганна!
Він тоді добряче покорив свою дружину! Боялись, що вб’є, і поспішили заступитись! Хотів розвестися, але залишився з нею лише заради Катрусі.
Після того випадку Зінаїда стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила її, як свою доньку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово налагоджувалось. Та тільки Ганна перестала говорити й закрилася в собі. Іван марно демонстрував доньку найкращим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчина все так само мовчала.
Іван був сам не свій…
Тоді він вирішив діяти рішуче: розлучився з жінкою, забрав Ганну і поїхав.
Молодшій, Катрусі, Іван справно платив аліменти. Минали роки. Світланка виросла, вийшла заміж і виїхала з чоловіком до Києва. З матір’ю у них відбувся якийсь конфлікт, і Світланка викреслила її зі свого життя.
Для Зіни почалися по-справжньому чорні дні. Її можна зрозуміти: у цьому житті сусідка любила тільки свою Катрусю. Вона була для неї єдиним світлом у вікні! А тут усе життя відразу закінчилося…
Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він розм’якшив камене серце її доньки! Все марно! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїздила! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але донька навіть на поріг не пустила!
А що ж Ганна? Я бачила її кілька років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Ганна вирішила поховати батька в рідному селі. Вона виросла, розцвіла, схорошіла. З маленької загнаної дитини Ганна перетворилася на справжню красуню. І мова до неї теж повністю повернулась!
Разом з Ганною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть на похорони батькові не з’явилася! Проте вона приїхала за тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.
– Донечко, та ж я ще жива… – розгублено відповіла Зіна.
– Мамусю, живи! Але ж рано чи пізно це станеться!
Мені доведеться вступати у спадщину, а це ціла купа непотрібної бюрократії!
Простіше зробити це заздалегідь.”
Зіна послухалася і поступилась доньці. Вони переоформили дім, і Світланка тут же поїхала.
Повернулась уже з покупцями, вигнала матір з її ж дому, а потім забрала гроші і була такою…
Це остаточно зломало Зіну.
Сусідка серйозно захворіла, і я прихистила її у себе.
Така ось історія…
Ця ніч була для нас обох безсонною, сповненою важких роздумів. Я була впевнена, що Ганна не приїде, адже стільки лиха завдала їй мачуха!
Я ходила по дому, робила вигляд, що схопилася за господарство, і боялася глянути в очі Зіні.
Ганна приїхала тільки в полудень. Я залишила їх з Зіною наодинці. Вони довго говорили, і нарешті обидві вийшли з кімнати.
Я помітила, що Зіна ожила й навіть помолоділа.
– Тітко Оленко, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? – запитала Ганна.
– Ганнуся, дитино! Дякую тобі, але я зовсім ослабла… Не переживу дороги…
– Нічого! У нас ви швидко видужаєте! Онуки не дадуть хворіти! І мені буде веселіше з вами! – усміхнулася Ганна.
Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали.
Згодом Ганна зателефонувала й сказала, що доїхали добре.
Вони і досі дзвонять мені: то Ганна, то Зіна…
Зіна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Светланка вона мовчить. Та я й не питаю, не хочу ятрити ніколи не гоєїну рану.
Зате про Ганну, зятя і внуків Зіна розповідає мені з нестримним захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! А з самого дитинства вона стільки всього пережила…
Не кожен дорослий пережив би таке!
Ганна виявилась мудрою і дуже сильною: не зламалася й витримала все. А світла душа її так і не запабчилася в цій багнюці. Вона залишилась такою ж: чистою, гарною і незлопам’ятною…
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never be able to trust anyone again,” Andrew said, turning an empty espresso cup between his fingers. His voice broke and trembled so convincingly that Ksenia instinctively leaned closer. “You know, when you’ve been betrayed, it’s like losing a part of yourself. She left a scar I’ll never get over. I truly believed I wouldn’t survive it…” Andrew sighed heavily and talked for a long time—about the wife who never appreciated him, about the pain that wouldn’t let go, about how terrified he was to start over. Every word settled in Ksenia’s heart like a warm pebble, and she already imagined she’d be the woman to restore his faith in love. Together, they would heal his wounds. He’d finally see that real happiness was possible—with her. It wasn’t until their second date, between dessert and coffee, that Andrew mentioned Maxim… “I have a son, by the way. He’s seven. He lives with his mother, but spends every weekend with me. The court decided that.” “That’s wonderful!” Ksenia gave a bright smile. “Children are such a blessing.” She pictured Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, cozy evenings watching TV. The boy would need a woman’s care, a mother’s warmth. She would be his second mum—not to replace the real one, of course, but to be someone close, someone he could rely on… “You’re really sure you don’t mind?” Andrew looked at her with an odd smirk that Ksenia mistook for distrust. “Most women run for the hills when they hear I have a child.” “I’m not most women,” she replied proudly. …The first weekend with Maxim was a proper celebration. Ksenia made blueberry pancakes—his favourite, as Andrew had warned her. She patiently sat with a maths textbook, making problems easy to understand, washed his dinosaur T-shirt, ironed his school uniform, made sure he was in bed by nine. “You should take a break,” she told Andrew one day, noticing how he sprawled out on the sofa with the remote in his hand. “I’ve got this.” Andrew nodded—gratefully, so she thought at the time. Now she realised it was the nod of a man accepting what was rightfully his. …Months became years. Ksenia worked as a manager in a logistics company—out at eight in the morning, back at seven at night. The pay was pretty decent, as far as London went. Enough for two. But there were three of them. “They’ve delayed the project again,” Andrew would announce as if reporting a natural disaster. “The client bailed. But there’s a big contract just round the corner, I promise.” The big contract hovered on the horizon for a year and a half. Sometimes it seemed closer, sometimes it drifted away, but it never actually arrived. The bills, on the other hand, showed up right on cue. Rent. Electricity. Internet. Groceries. Child maintenance for Marina. New trainers for Max. School fees. Ksenia paid the lot without complaint. She saved on lunches, brought in tubs of pasta, refused to take a taxi even in the pouring rain. She hadn’t splashed out on a manicure for over a year—did her own nails, trying not to think about how she used to afford pampering at the salon. In three years Andrew gave her flowers exactly three times. She remembered each bunch—cheap, slightly withered supermarket roses from the corner stall, the thorns already broken off. Probably a discount… The first bouquet came as an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second—after a row when her friend visited with no warning. The third was brought home after he missed her birthday because he stayed out with his mates (or simply forgot…) “Andrew, I don’t need expensive presents,” she tried to keep her voice gentle, choosing every word. “But sometimes, I’d just like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face twisted instantly. “Money, it’s always about money with you, isn’t it? Presents, presents. Does love mean anything to you? All I’ve been through, and you complain?” “I didn’t mean—” “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like mud. “After everything I’ve done for you, you still find something to whinge about.” Ksenia fell silent. She always did—it was just easier that way. Easier to live, easier to breathe, easier to pretend everything was fine. Strangely, Andrew always managed to find money for nights out with friends. Pubs, watching the football, café meetups every Thursday. He’d come home tipsy and cheerful, reeking of sweat and cigarettes, falling onto the bed without noticing Ksenia was still awake. She told herself: this is just how things are. Love means sacrifice. Love means patience. He’ll change. Of course he’ll change. I just have to wait a bit longer, love him a bit harder, give him all the support he needs—he’s been through so much… …Any talk of a wedding was like walking through a minefield. “We’re happy as we are—why do we need a piece of paper?” Andrew would shrug off the subject as if batting away a fly. “After what happened with Marina, I need time.” “Three years, Andrew. Three years is a long time.” “You’re putting pressure on me! It’s always the same with you.” He’d storm out of the room and end the conversation. Ksenia really wanted children. Her own, flesh and blood. She was twenty-eight, and her biological clock seemed to tick louder every month. But Andrew wasn’t up for being a father again—he already had a son, and, in his mind, that was plenty. …That Saturday she only asked for one day. Just one single day. “The girls have invited me round. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as if she’d just announced plans to run off to another continent. “And Max?” “You’re his dad. You can spend the day with your son.” “So now you’re abandoning us? On a Saturday? When I was planning to have a break?” Ksenia blinked. Then blinked again. In three years she had never left them alone. Not once. She cooked, cleaned, helped with schoolwork, did the washing, ironing—all while holding down a full-time job. “I just want to see my friends. For a few hours… And he’s your son, Andrew. Surely you can spend one day with him without me?” “You should love my son as you love me!” Andrew suddenly roared. “You’re living in my flat, eating my food, and now you’re showing your true colours?!” His flat. His food. Ksenia was the one paying the rent. Ksenia bought the food from her wages. For three years she’d supported a man who shouted at her for wanting a day with her friends. She looked at Andrew—at his twisted face, the vein bulging on his forehead, clenched fists—and for the first time, truly saw him. Not the tragic victim of fate, not some lost soul in need of saving, but a grown man who was a master at exploiting someone else’s kindness. To him, Ksenia wasn’t a beloved partner or a future wife—just a financial backer and unpaid housekeeper. Nothing more. When Andrew left to drop Max off with Marina, Ksenia pulled out a travel bag. Her hands moved calmly, confidently—no shaking, no doubt. Passport. Phone. Charger. A couple of T-shirts. Jeans. The rest she could buy later. The rest didn’t matter. She didn’t bother leaving a note. What was the point of explaining things to someone who never really saw her anyway? The door closed quietly behind her. No drama. The phone calls started within the hour. First one, then another, then a deluge—an incessant ringing that made the phone vibrate in her hand. “Ksenia, where are you?! What’s going on?! I come home and you’re not here! How dare you? Where’s dinner? Am I supposed to go hungry? What’s all this nonsense?” She listened to his voice—angry, demanding, full of self-righteous outrage—and was amazed. Even now, when she’d left, Andrew only thought about himself. His inconvenience. Who would cook for him now? Not a single “sorry.” Not one “are you okay?” Just “how dare you.” Ksenia blocked his number. Then she found his profile in her chat app—blocked it. Social media—blocked. Every avenue he could use to reach her, she built a wall. Three years. Three years of living with a man who didn’t love her. Who used her kindness like it was disposable. Who convinced her that sacrificing herself was what love was all about. But love isn’t like that. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t turn a living, breathing person into the hired help. Ksenia walked through the London evening—and, for the first time in ages, breathing came easy. She vowed to herself: never again would she confuse love with self-sacrifice. Never again would she rescue those who only trade on pity. Always, from now on, she would choose herself. Only herself.
I honestly thought after my divorce Id never trust anyone again, Alex was turning his empty espresso cup in his...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...