З життя
Останнім часом вона сильно змінилася.
На сутінках Зіновія відчула, що життя стало їй як тягар. Ні, вона не занедужала і не постаріла. Це її рідна донька розтрощила основу її життя. Вже рік Зіна мешкала у мене і майже не вставала з ліжка. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Ганні, її пасербиці.
– Хай приїде. Повинности прийняти хочу.
– Зіно, чому сама не подзвониш?
Зіна відвела погляд.
– Боюся, що не приїде, якщо я подзвоню.
Краще ти, – тихо сказала вона й заплакала.
Я набрала номер Ганни.
– Ганнуся? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.
– Тітко Оленко? Що сталося? – схвильовано заговорила Ганна.
– Приїжджай, донечко. На місці розберешся, – відповіла я і поклала слухавку.
– Приїде? – з надією запитала сусідка.
– Приїде! Ганнуся в тебе добра, – відповіла я, а подумки додала:
“Шкода Зіну. Але на місці Ганни я би не поїхала…”
Цілу ніч я пролежала без сну, згадуючи Ганну. Скільки часу минуло з тих пір, як це малоїжка дівчинка з’явилася в нашому селі. Її привіз зі Львова її батько, Іван.
Він служив у Криму, там і одружився. Народилася Ганна. Його жінка померла, коли доньці було шість років, і Іван повернувся додому разом із Ганною. Дівчинку одразу охрестили. Батюшка нарік її Світланою, але ми всі називали її Ганною. Незабаром Іван узяв шлюб із Зіною, і у них народилася Катруся.
Спочатку все було добре, але Ганнуся ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…
– Годую цю чужинку, доглядаю як рідну, але мене мамою ніяк назвати не хоче! – скаржилася вона.
– Заспокійся, Зіно! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Вона ж її пам’ятає! Потерпи! Може, назве тебе матір’ю! А як ні – розумій! Дитина ж усе одно!
Та Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем ненависть до пасербиці тільки зростала: завантажувала її важкою працею, ображала, коли тільки могла. Іван нічого не помічав, ніби й очей не мав. Він працював на полі, вдома бував рідко. При ньому Зінаїда трималася пристойно, а сама Ганнуся батькові ніколи не жалілася.
Вона росла працьовитою, терплячою та розумною дитиною. Такою падчеркою було б варто пишатися, але Зіна не заспокоювалась.
Пам’ятаю, дівчаткові було всього сім років, а мачуха вже змушувала її няньчити Катрусю, носити важкі відра з криниці, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже жаль дитину.
– Що ж ти робиш, Зіно? Гріх знущатися з сироти! – намагалася я достукатись до Зінаїди.
– Та нічого цій чорношкіряшці не станеться! Нехай свій хліб відробляє! – зло відповідала Зінаїда.
Якось Ганна чимось не догодила мачусі, і та її побила. На щастя, це побачила я і відняла в неї дитину. Хотіла тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його жінку… Але не наважилася.
Сталося так, що одного разу Ганнуся не догледіла за Катрусею, і та зникла з двору. Знайшлася швидко, але Зінаїда була поза собою від люті!
Ні, вона не побила Ганну: тут інше… Іван саме вночі працював у полі.
Вранці він приїхав з поля раніше звичайного, а старшої доньки ніде немає! Зінаїда якраз корову гнала на стад. Іван кинувся шукати Ганну, але її ніде не було! І постіль ще звечора не розібрана… Батьківське серце відчула недобре.
В прибуток ні розвиднілося, Іван прибув до мене! Пошлі ми разом шукати дівчинку: кричали, гукали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замкнений замок на коморі і відкрив його сокирою. На груді старого лахміття, обгризеного щурами, спала його Ганна!
Він тоді добряче покорив свою дружину! Боялись, що вб’є, і поспішили заступитись! Хотів розвестися, але залишився з нею лише заради Катрусі.
Після того випадку Зінаїда стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила її, як свою доньку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово налагоджувалось. Та тільки Ганна перестала говорити й закрилася в собі. Іван марно демонстрував доньку найкращим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчина все так само мовчала.
Іван був сам не свій…
Тоді він вирішив діяти рішуче: розлучився з жінкою, забрав Ганну і поїхав.
Молодшій, Катрусі, Іван справно платив аліменти. Минали роки. Світланка виросла, вийшла заміж і виїхала з чоловіком до Києва. З матір’ю у них відбувся якийсь конфлікт, і Світланка викреслила її зі свого життя.
Для Зіни почалися по-справжньому чорні дні. Її можна зрозуміти: у цьому житті сусідка любила тільки свою Катрусю. Вона була для неї єдиним світлом у вікні! А тут усе життя відразу закінчилося…
Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він розм’якшив камене серце її доньки! Все марно! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїздила! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але донька навіть на поріг не пустила!
А що ж Ганна? Я бачила її кілька років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Ганна вирішила поховати батька в рідному селі. Вона виросла, розцвіла, схорошіла. З маленької загнаної дитини Ганна перетворилася на справжню красуню. І мова до неї теж повністю повернулась!
Разом з Ганною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть на похорони батькові не з’явилася! Проте вона приїхала за тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.
– Донечко, та ж я ще жива… – розгублено відповіла Зіна.
– Мамусю, живи! Але ж рано чи пізно це станеться!
Мені доведеться вступати у спадщину, а це ціла купа непотрібної бюрократії!
Простіше зробити це заздалегідь.”
Зіна послухалася і поступилась доньці. Вони переоформили дім, і Світланка тут же поїхала.
Повернулась уже з покупцями, вигнала матір з її ж дому, а потім забрала гроші і була такою…
Це остаточно зломало Зіну.
Сусідка серйозно захворіла, і я прихистила її у себе.
Така ось історія…
Ця ніч була для нас обох безсонною, сповненою важких роздумів. Я була впевнена, що Ганна не приїде, адже стільки лиха завдала їй мачуха!
Я ходила по дому, робила вигляд, що схопилася за господарство, і боялася глянути в очі Зіні.
Ганна приїхала тільки в полудень. Я залишила їх з Зіною наодинці. Вони довго говорили, і нарешті обидві вийшли з кімнати.
Я помітила, що Зіна ожила й навіть помолоділа.
– Тітко Оленко, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? – запитала Ганна.
– Ганнуся, дитино! Дякую тобі, але я зовсім ослабла… Не переживу дороги…
– Нічого! У нас ви швидко видужаєте! Онуки не дадуть хворіти! І мені буде веселіше з вами! – усміхнулася Ганна.
Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали.
Згодом Ганна зателефонувала й сказала, що доїхали добре.
Вони і досі дзвонять мені: то Ганна, то Зіна…
Зіна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Светланка вона мовчить. Та я й не питаю, не хочу ятрити ніколи не гоєїну рану.
Зате про Ганну, зятя і внуків Зіна розповідає мені з нестримним захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! А з самого дитинства вона стільки всього пережила…
Не кожен дорослий пережив би таке!
Ганна виявилась мудрою і дуже сильною: не зламалася й витримала все. А світла душа її так і не запабчилася в цій багнюці. Вона залишилась такою ж: чистою, гарною і незлопам’ятною…
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Have to Work!” My Friend Antony Declared. But His Dream of a Life of Leisure Didn’t Go As Planned
My wifes mother is loadedwell never have to work, my friend exclaimed with delight. One of my acquaintances, George, always...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story “Gran, I need to ask you something—it’s really important. I need a lot of money.” He arrived in the evening—nervous, restless. Normally, Daniel popped round to see Lilian twice a week, happy to fetch her groceries or pop out the bins. Once, he even fixed her old sofa. Always calm, always confident—never like this. Lilian always worried—it was a strange world out there. “Daniel, love, can I ask—why do you need the money? And how much is ‘a lot’?” Her voice was steady, but her heart thumped. Daniel was her eldest grandson—a good lad, kind at heart. He’d finished school a year ago, working part-time while studying. His parents hadn’t voiced any concerns, but why would he need so much cash? “I can’t say yet, Gran, but I promise I’ll pay you back—just not all at once…” “You know I’m only on my pension,” said Lilian, torn, “How much exactly?” “One thousand pounds.” “Why not ask your parents?” Lilian asked absently, already guessing his answer. Daniel’s dad—her son-in-law—was strict, expected children to solve their own problems and not stick their noses where they didn’t belong. “They wouldn’t help,” Daniel replied, confirming her thoughts with a sigh. Had he got mixed up in something serious? Would giving him the money only make it worse? But what if not giving it made things even harder? She studied him with concern. “Gran, it’s nothing bad, I swear. I’ll pay you back in three months—promise! Don’t you trust me?” She probably should lend it, even if he never returned it. There ought to be someone in his life who has his back; someone he can trust—so he never loses faith in people. She did have that money set aside for emergencies. Perhaps this was the one. After all, Daniel had come to her. Funerals could wait—life was for the living. It’s family—family you must trust. They say if you lend money, be prepared to lose it. The young can be unpredictable… but Daniel had never let her down. “All right, I’ll lend you the money for three months, as you said. But wouldn’t it be better for your parents to know?” “Gran, you know I love you, and I always keep my promises. If you can’t help I’ll try to get a loan—after all, I do work.” The next day, Lilian went to the bank, withdrew the money and handed it to Daniel. He beamed, gave her a grateful hug, and dashed off: “Thank you, Gran, you’re the best. I’ll pay you back—I promise!” Lilian returned home, brewed herself a cup of tea, and pondered. So many times in her life she’d desperately needed help. Every time, someone came through. But now, these days, everyone looked out for themselves. Times were tough. A week later, Daniel popped in again, cheerful. “Gran, here’s the first bit back—I got an advance at work. Oh, and can I bring a friend round tomorrow?” “Of course, love. I’ll bake your favourite—poppyseed cake.” She smiled, relieved—whatever it was, she’d soon know. Daniel came that evening. Not alone. A slender young woman stood by his side. “Gran, this is Lisa. Lisa, meet my lovely Gran, Lilian.” Lisa blushed, “Hello, thank you so much, Mrs Taylor!” “Come in, both of you,” Lilian relaxed—they seemed good together. They sat and chatted over tea and cake. “Gran, I couldn’t tell you before. Lisa’s mum became suddenly very ill; there was no one else to help and Lisa was so worried—she made me promise not to explain why I needed the money. But it’s over now—her mum’s had the operation. The doctors say she’ll recover.” Daniel looked at Lisa, squeezing her hand. “Thank you—you’re so kind. I can’t thank you enough,” Lisa said, turning away to hide her tears. “I told you, everything’s all right, don’t cry,” Daniel smiled, “Come on, Gran, we’d better be off—getting late.” “Take care, dears, goodnight—may everything work out for you.” As they left, Lilian crossed herself (old habits die hard). Her grandson had grown up—a solid young man. She was glad she trusted him. It wasn’t really about the money; it brought them closer. Two months on, Daniel repaid her in full. “Just think, Gran. The doctor said if we hadn’t acted so quickly, it could have ended much worse. I didn’t know how I could help Lisa. I realise now—there’s always someone willing to step up when things are hard. And I’ll always look after you, Gran—you’re the best in the world!” Lilian ruffled his hair, as she had when he was little. “All right, off you go—and bring Lisa round soon!” “Of course,” Daniel grinned, hugging her. As she closed the door, Lilian remembered what her own gran used to say: “You must always look after your own. It’s the English way—never turn your back on family. Remember that!”
Gran, Ive got a favour to ask you. I really need some money. A lot. James turned up at Sarah...
We Should Have Got Ready for the Baby Sooner! My Return from Hospital Was a Nightmare—My Husband Didn’t Prepare Anything, the House Was a Mess, and I Was Embarrassed in Front of Our Family. Whose Fault Was It That We Weren’t Ready?
You know, I really should have got things sorted well before the baby arrived! Ill never forget the day I...
No One to Really Talk To: A Story of Old Friends, Long-Lost Numbers, and a Conversation That Changed Everything
Honestly, Mum, how can you say youve got no one to talk to? sighed her daughter, the exhaustion plain in...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose the Perfect Daughter-in-Law and Found My Son’s True Love with a Little Help and a Secret Deal
I Paid for My Sons Happiness I mulled it over for ages, and finally decided I would hand-pick my sons...
The Ringtone on My Daughter-in-Law’s Phone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
Diary Entry Living alone in my lovely one-bedroom flat in the heart of London has suited me well enough these...
For about an hour, I observed young would-be parents who had only just left sixth form.
For about an hour, I observed a pair of soon-to-be parents, barely out of sixth form. Not long ago, I...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant. You Don’t Even Have Children!” – When Helena Moved in During Renovations, Her Mother-in-Law’s Cruelty Tested Her and Her Husbands Marriage in Their London Home
Youre not a wife, youre a servant. And you dont even have children! Mum, Emily will be staying here for...