Останнім часом вона сильно змінилася.

На сутінках Зіновія відчула, що життя стало їй як тягар. Ні, вона не занедужала і не постаріла. Це її рідна донька розтрощила основу її життя. Вже рік Зіна мешкала у мене і майже не вставала з ліжка. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Ганні, її пасербиці.

– Хай приїде. Повинности прийняти хочу.
– Зіно, чому сама не подзвониш?
Зіна відвела погляд.

– Боюся, що не приїде, якщо я подзвоню.
Краще ти, – тихо сказала вона й заплакала.

Я набрала номер Ганни.
– Ганнуся? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.
– Тітко Оленко? Що сталося? – схвильовано заговорила Ганна.
– Приїжджай, донечко. На місці розберешся, – відповіла я і поклала слухавку.

– Приїде? – з надією запитала сусідка.
– Приїде! Ганнуся в тебе добра, – відповіла я, а подумки додала:
“Шкода Зіну. Але на місці Ганни я би не поїхала…”

Цілу ніч я пролежала без сну, згадуючи Ганну. Скільки часу минуло з тих пір, як це малоїжка дівчинка з’явилася в нашому селі. Її привіз зі Львова її батько, Іван.

Він служив у Криму, там і одружився. Народилася Ганна. Його жінка померла, коли доньці було шість років, і Іван повернувся додому разом із Ганною. Дівчинку одразу охрестили. Батюшка нарік її Світланою, але ми всі називали її Ганною. Незабаром Іван узяв шлюб із Зіною, і у них народилася Катруся.

Спочатку все було добре, але Ганнуся ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…

– Годую цю чужинку, доглядаю як рідну, але мене мамою ніяк назвати не хоче! – скаржилася вона.
– Заспокійся, Зіно! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Вона ж її пам’ятає! Потерпи! Може, назве тебе матір’ю! А як ні – розумій! Дитина ж усе одно!

Та Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем ненависть до пасербиці тільки зростала: завантажувала її важкою працею, ображала, коли тільки могла. Іван нічого не помічав, ніби й очей не мав. Він працював на полі, вдома бував рідко. При ньому Зінаїда трималася пристойно, а сама Ганнуся батькові ніколи не жалілася.

Вона росла працьовитою, терплячою та розумною дитиною. Такою падчеркою було б варто пишатися, але Зіна не заспокоювалась.

Пам’ятаю, дівчаткові було всього сім років, а мачуха вже змушувала її няньчити Катрусю, носити важкі відра з криниці, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже жаль дитину.

– Що ж ти робиш, Зіно? Гріх знущатися з сироти! – намагалася я достукатись до Зінаїди.
– Та нічого цій чорношкіряшці не станеться! Нехай свій хліб відробляє! – зло відповідала Зінаїда.

Якось Ганна чимось не догодила мачусі, і та її побила. На щастя, це побачила я і відняла в неї дитину. Хотіла тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його жінку… Але не наважилася.

Сталося так, що одного разу Ганнуся не догледіла за Катрусею, і та зникла з двору. Знайшлася швидко, але Зінаїда була поза собою від люті!

Ні, вона не побила Ганну: тут інше… Іван саме вночі працював у полі.

Вранці він приїхав з поля раніше звичайного, а старшої доньки ніде немає! Зінаїда якраз корову гнала на стад. Іван кинувся шукати Ганну, але її ніде не було! І постіль ще звечора не розібрана… Батьківське серце відчула недобре.

В прибуток ні розвиднілося, Іван прибув до мене! Пошлі ми разом шукати дівчинку: кричали, гукали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замкнений замок на коморі і відкрив його сокирою. На груді старого лахміття, обгризеного щурами, спала його Ганна!

Він тоді добряче покорив свою дружину! Боялись, що вб’є, і поспішили заступитись! Хотів розвестися, але залишився з нею лише заради Катрусі.

Після того випадку Зінаїда стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила її, як свою доньку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово налагоджувалось. Та тільки Ганна перестала говорити й закрилася в собі. Іван марно демонстрував доньку найкращим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчина все так само мовчала.

Іван був сам не свій…

Тоді він вирішив діяти рішуче: розлучився з жінкою, забрав Ганну і поїхав.

Молодшій, Катрусі, Іван справно платив аліменти. Минали роки. Світланка виросла, вийшла заміж і виїхала з чоловіком до Києва. З матір’ю у них відбувся якийсь конфлікт, і Світланка викреслила її зі свого життя.

Для Зіни почалися по-справжньому чорні дні. Її можна зрозуміти: у цьому житті сусідка любила тільки свою Катрусю. Вона була для неї єдиним світлом у вікні! А тут усе життя відразу закінчилося…

Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він розм’якшив камене серце її доньки! Все марно! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїздила! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але донька навіть на поріг не пустила!

А що ж Ганна? Я бачила її кілька років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Ганна вирішила поховати батька в рідному селі. Вона виросла, розцвіла, схорошіла. З маленької загнаної дитини Ганна перетворилася на справжню красуню. І мова до неї теж повністю повернулась!

Разом з Ганною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть на похорони батькові не з’явилася! Проте вона приїхала за тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.

– Донечко, та ж я ще жива… – розгублено відповіла Зіна.
– Мамусю, живи! Але ж рано чи пізно це станеться!
Мені доведеться вступати у спадщину, а це ціла купа непотрібної бюрократії!
Простіше зробити це заздалегідь.”

Зіна послухалася і поступилась доньці. Вони переоформили дім, і Світланка тут же поїхала.

Повернулась уже з покупцями, вигнала матір з її ж дому, а потім забрала гроші і була такою…

Це остаточно зломало Зіну.

Сусідка серйозно захворіла, і я прихистила її у себе.

Така ось історія…

Ця ніч була для нас обох безсонною, сповненою важких роздумів. Я була впевнена, що Ганна не приїде, адже стільки лиха завдала їй мачуха!

Я ходила по дому, робила вигляд, що схопилася за господарство, і боялася глянути в очі Зіні.

Ганна приїхала тільки в полудень. Я залишила їх з Зіною наодинці. Вони довго говорили, і нарешті обидві вийшли з кімнати.

Я помітила, що Зіна ожила й навіть помолоділа.

– Тітко Оленко, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? – запитала Ганна.

– Ганнуся, дитино! Дякую тобі, але я зовсім ослабла… Не переживу дороги…

– Нічого! У нас ви швидко видужаєте! Онуки не дадуть хворіти! І мені буде веселіше з вами! – усміхнулася Ганна.

Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали.

Згодом Ганна зателефонувала й сказала, що доїхали добре.

Вони і досі дзвонять мені: то Ганна, то Зіна…

Зіна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Светланка вона мовчить. Та я й не питаю, не хочу ятрити ніколи не гоєїну рану.

Зате про Ганну, зятя і внуків Зіна розповідає мені з нестримним захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! А з самого дитинства вона стільки всього пережила…

Не кожен дорослий пережив би таке!

Ганна виявилась мудрою і дуже сильною: не зламалася й витримала все. А світла душа її так і не запабчилася в цій багнюці. Вона залишилась такою ж: чистою, гарною і незлопам’ятною…