Останнім часом вона значно змінилася.

На останній час Галина сильно постарішала. Ні, вона не була хворою чи занадто старою: рідна дочка зруйнувала її життя під корінь. Вже рік Галя жила у мене і ледве піднімалася з ліжка. Одного разу сусідка попросила мене зателефонувати Анастасії, її пасербиці.

— Нехай приїде. Повиненитися хочу.

— Галь, чому сама не подзвониш?

Галина опустила очі.

— Боюся, не приїде, якщо подзвоню сама. Краще вже ти, — тихо прошепотіла вона і заплакала.

Я набрала номер Анастасії.

— Настечко? Це сусідка вашої тітки Галини. Вона просить тебе приїхати.

— Тітка Віра? Що сталося? — затараторив схвильований голос Анастасії.

— Приїжджай, дочка. На місці розберешся, — відповіла я і поклала трубку.

— Приїде? — з надією запитала Галина.

— Приїде! Настя у тебе добра, — відповіла я, а про себе подумала: “Жаль Галю. Але на місці Насті я б не поїхала…”

Ту ніч я провела без сну: все лежала і згадувала Анастасію. Багато води утекло з тих пір, коли ця маленька східна дівчинка з’явилася в нашому селі. Її привіз з Татарстану батько, Іван. Він служив у Казані, там і одружився. Народилася Анастасія. Його дружина померла, коли дочці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому разом з Настею. Дівчинку одразу охрестили. Священик нарік її Ніною, але ми всі звали Анастасією. Невдовзі Іван одружився з Галею, і у них народилася Світланка.

Спочатку все було добре, тільки Настя ніяк не могла назвати Галину мамою. Все “тітка Галя” та “тітка Галя”…

— Кормлю цю чужинку, як рідну дитину! Невже я не заслужила, щоб вона мене матір’ю звала? — жалілася вона.

— Заспокойся, Галя! Дівчинка вже була не маленькою, коли рідну маму втратила! Пам’ятає її! Потерпи! Може і назве тебе матір’ю! А не назве — Бог з нею! Смирись! Це все-таки дитина!

Але Галина не змирилася. Не змогла! З кожним днем вона все більше ненавиділа пасербицю: змушувала її непосильно працювати, старалась якнайбільше образити чи підгадати момент, щоб боляче її вдарити. Іван нічого не помічав, ніби був сліпим. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Галина вела себе нормально, а сама Настя ні разу не жалілася батькові. Вона виросла працьовитою, терплячою і занадто розумною для свого віку дівчинкою. Такою пасербицею б пишатися, але Галя не могла заспокоїтись. Пам’ятаю, коли дівчинці було всього сім, а мачуха змушувала її няньчити Світланку, тягнути величезні відра з водою з колодязю, полоти город і доїти корову.

Нам, сусідам, було дуже жаль дівчинку.

— Що ти робиш, Галя? Гріх так знущатись над сиротою! — намагалася я заспокоїти Галину.

— Нічого цій чужинці не станеться! Нехай відпрацьовує свій хліб! — зло пихтіла Галина.

Якось Настя провинилася перед мачухою, і та вдарила її. На щастя, це побачила я і відібрала дитину у Галі. Хотіла тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його дружину… Але не наважилася втручатись у чужу сім’ю. Ох і карала ж я себе потім за цю слабкість!

Сталося так, що одного разу Настя недогляділа за Світланкою, і та зникла з двору. Її знайшли дуже швидко, але Галина була просто не в себе від гніву! Ні, вона не вдарила Настю цього разу: все інакше…

Іван тоді саме в нічну зміну працював. Вранці приїхав з поля раніше звичайного, а старшої дочки ніде немає! Галя якраз корову у стадо вивела. Іван кинувся шукати Настю, але її ніде не було! І постіль її ще з вечора нерозгорнута… Батьківське серце відчуло недобре. Ні світло ні зорі прибіг Іван до мене!

Разом з ним шукали ми дівчинку: кричали, звали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він помітив замок на коморі і збив його сокирою. На купі старого ганчір’я, обгризеного мишами, спала його Настя!

Тоді Іван міцно побив свою жінку! Боялися ми, що заб’є до смерті, вступилися! Хотів розлучитися, але залишився з нею заради Світланки!

А Галина після цього стала терпимішою до пасербиці. Полюбила вона її як свою дочку? Ні, не думаю: Галя просто боялася чоловіка. Життя в їхній родині поступово налагоджувалося. Однак Настя перестала говорити і замкнулася в собі. Марні були всі зусилля Івана: показував дочку найкращим лікарям! Куди тільки не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка мовчала. Іван просто не знаходив собі місця…

Тоді він вдався до радикальних заходів: розлучився з дружиною, забрав Настю і поїхав. Молодшій, Світланці, Іван справно платив аліменти.

Роки минали. Світлана виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до столиці. З матір’ю у них стався якийсь конфлікт, і Світлана викреслила її з життя.

Для Галі настали справжні чорні дні. Зрозуміти її можна: у цьому житті сусідка любила тільки свою Світланку. Вона була для неї єдиним світлом у вікні! А тут вся життя разом завершилася…

Галя почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа пом’якшити кам’яне серце її дочки! Все було марно! Світлана не писала їй, не дзвонила і не приїжджала!

Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка навіть порогу її не пустила!

А що ж Настя? Я бачила її пару років назад, на похороні Івана. Він помер, і Настя вирішила поховати свого батька в рідному селі. Вона виросла, покращала, розцвіла. З маленького сякого заморишу Настя перетворилася на справжню красуню. І мова до неї повністю повернулася!

Разом з Настею приїхали її чоловік і двоє маленьких синів. А Світлана навіть на похорон батька не прийшла!

Натомість вона прикотила через тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.

— Доця, але ж я ще жива… — розгубилася Галя.

— Мама, живи собі далі! Але рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати в спадщину, а це ціла купа непотрібної тяганини! Простіше зробити це завчасно.

Галя послухалась і поступилася дочці. Вони переоформили дім, і Світланка одразу ж поїхала. Повернулася вона з покупцями і викинула матір з її ж дому. Потім забрала гроші і зникла…

Це остаточно зламало Галю. Сусідка тяжко захворіла, і я забрала її до себе. Така ось доля…

Ніч у нас обох минула без сну, у важких, непростих роздумах. Я була впевнена, що Настя не приїде, адже стільки поганого заподіяла їй мачуха!

Ходила по дому, робила вигляд, що зайнята господарством, і боялася подивитися на Галю.

Настя приїхала лише опівдні. Я залишила їх з Галею наодинці. Вони довго розмовляли і нарешті обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Галя пожвавішала і навіть помолоділа.

— Тітко Віра, я забираю маму Галю до себе. Допоможете зібрати її речі? — попросила Настя.

— Настечко, дитино! Дякую тобі, але я зовсім слабка… Не перенесу дорогу…

— Нічого! У нас ви швидко одужаєте! Внуки не дадуть хворіти! Та й мені веселіше буде з вами! — усміхнулась Настя.

Я зібрала речі Галини, і вони поїхали. Пізніше Настя зателефонувала і сказала, що доїхали добре. Вони досі мені телефонують: то Настя, то Галя… Галина розповідає мені про своє нове життя. Про Світланку вона мовчить. І я не питаю: не хочу ворушити цю ніколи не заживаючу рану.

Зате про Настю, про зятя та онуків Галина розповідає з невимовним захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким же великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! А скільки ж їй довелося пережити з самого дитинства…

Не кожен дорослий зміг би витримати таке! Настя виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалась і витримала все. А її світла душа так і не забруднилася в цій грязі. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не пам’ятуючою ніякого зла…