П’ять років тому моя сусідка втратила чоловіка-ветерана і залишилася зовсім одна.

П’ять років тому це сталося. Моя сусідка бабуся Віра втратила чоловіка-фронтовика і залишилася зовсім сама. Дітей у них не було. Старенька постійно згадувала свого Митрика.

Одружилися вони перед самою війною. Потім чоловік пішов воювати, а вірна Віра (або Верунька, як ніжно її називали) чекала на нього. Митрик повернувся живий, але без лівої руки. Він любив дружину й дуже цінував її. Клявся захищати її від біди, але не зміг стримати обіцянку. Помер і залишив її одну.

На річницю смерті чоловіка у неї з’явився великий чорний кіт. Якимось незрозумілим чином він з’явився вночі, ніби з нізвідки, і жалісно замуркотів під дверима. Сніжна хурделиця тривала, за вікном завивав вітер, але бабуся Віра якимось чином почула його. Вона вийшла, побачила чужого кота. Пошкодувавши змерзлого, старенька впустила його в дім і навіть поставила блюдечко з молоком.

Але, відмовившись від частування, гість з гордим та незалежним виглядом пройшовся по кімнатах. Уважно оглянувши дім, він обрав місце на подушці господині, заурчав і заснув.

Бабуся Віра чомусь не прогнала кота і лягла поруч.

Вранці вона уважніше оглянула кота. Доглянутий, вгодований, він зовсім не виглядав на безпритульного! Чорний як вугіль, з великими зеленими очима і доволі самовпевнений. Ще одна важлива деталь: на лівій передній лапі не було пальців. Ніби їх хтось відірвав.
“Прямо як у мого Митрика!” — заплакала старенька.

Кіт тим часом м’яко скочив їй на коліна і заурчав.
“Котусю, тебе ж треба якось назвати… Може, ти Василько?” — лагідно погладивши хвостатого і почухавши йому за вушком, запитала господиня.
Кіт здригнувся і ТАК глянув на бабусю Віру, що вона аж розгубилася.

ОЧІ В НЬОГО БУЛИ ЛЮДСЬКІ! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А СПРАВЖНЬО ЛЮДСЬКІ!
“Зрозуміла. “Василько” тобі не подобається. Тоді, можливо, Тимко? Гарне ім’ячко!” — швидко додала господиня.
Кіт невдоволено занявчав, зіскочив з колін, заричав і почав зосереджено шкребти обшивку дивана.

“Ну гаразд, гаразд. Поки не буду давати тобі ім’я. Будеш просто Котом. Тільки диван не чіпай”, — ввічливо попросила старенька.
Пробурмотівши щось нерозбірливе, Кіт виконав прохання і важливо відійшов до зали.
Так і стали жити: бабуся Віра і Кіт.
Я часто відвідувала стареньку, і вона розповідала мені про свого Кота просто неймовірні історії!

По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка бабуся Віра перенесла інфаркт, і серце давалося взнаки. Але варто було господині лягти, як Кіт був вже тут як тут. Налягав своїм м’яким і теплим тілом їй на груди, муркотів та й засинав.
Біль відступала, ніби її й не було!

А якось стався і зовсім дивний випадок! Бабуся Віра прилягла. Улаштувавшись поряд і солодко муркочучи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Підвівшись, господиня пішла відчиняти. Кіт — за нею. Це був Вітя, місцевий пияк і бешкетник. Засунув ногу в дверний проріз і, вилаючи брудно, вимагав у бабусі Віри гроші на похмілля. Старенька намагалася відмовити, але негідник наполягав і нахабнішав з кожною хвилиною. Дійшло до того, що він образив стареньку і осквернив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кіт несподівано заричав і кинувся на кривдника. Вітя відкинув його, але Кіт знову кинувся і ледь не вчепився йому прямо в горло. Виматерившись, Вітя здав свої позиції і пішов.
А Кіт, значимо глянувши на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, підняв хвіст трубою і з почуттям виконаного обов’язку відійшов у кімнату.

Якось бабуся Віра зібралася їхати в адміністрацію щодо дров і попросила мене супроводити її. До райцентру добиралися автобусом. Я погодилася і, відпросившись з роботи, рано-вранці зайшла за нею.
Старенька сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і навіть засмученою.

“Бабусю Віро, чому ви не готові? Збирайтеся, може на попутці доїдемо”, — розпорядилася я.
“Ірко, я не поїду. Пробач.” — Тихо промовила вона.
“Чому?”
“Не знаю, як сказати… Ти тільки не смійся… Кіт не велить їхати.”
“Та ви що?! Я з роботи відпросилася, а ви тут зі своїм котом! Збирайтеся!” — обурилася я сердито.

“Послухай, Ірочко. Я все вечора собі приготувала, лягла спати. Бачу сон, як мій Кіт розмовляє зі мною. Як ти зараз… Дивиться на мене і каже:

“Залишайся вдома, Віруня. Не можна тобі їхати завтра.” Я не могла і слова сказати! Справа навіть не в тому, що заговорив мій Кіт! Він назвав мене Вірунькою! Розумієш?! Так мене називав тільки Митрик. І ГОЛОС У КОТА БУВ ТОЧНІСЬКО ЯК У МИТРА!

А Кіт тим часом пісню затягнув. Ту саму, яку Митрик любив:
“По диким степам Західної України,
Де нафта бурлить з гірських річок…
Пам’ятаєш, моє квітко, я її співав, коли йшов на фронт?”

Я все-таки знайшла сили спитати:
“Митре, це ти?!”
“А ХТО Ж ЩЕ?! БАЧУ, ЯК ТОБІ ВАЖКО ОДНІЙ, ОТО Ж І ПОВЕРНУВСЯ…”
Тож, квітко моя, заспокойся і завтра сиди вдома. Всетаки нічого хорошого тобі там не скажуть. Дрова так і так через тиждень привезуть. Людмилі передай, що нехай відмовляється від операції. Не перенесе вона її…”
Тут я і прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці — це нічого не сказати! Я довго мовчала, хапаючи ротом повітря, як риба. Потім мене осінило: “Бабусю Віро, ви добре почуваєтеся? Може, швидку викликати? Тиск, напевно, підскочив.”

“Краще і бути не може, Ірочко! Я ж поспілкувалася з моїм милим Митриком!” — посміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка. Я все-таки перевірила у неї тиск. Дивно, але він виявився нормальним!
З тієї самої хвилини свого кота бабуся Віра стала називати Митриком. Дивно, але він відразу ж відгукнувся на це ім’я!

Незабаром передбачення бабусі Віри (або Кота?) почали збуватися. Рейсовий автобус, на якому ми повинні були їхати в місто, ледь не перекинувся того самого дня. Був ожеледь, автобус занесло, і водій не впорався з керуванням. На щастя, ніхто не загинув, але постраждало багато людей. Співпадіння? Можливо. А рівно через тиждень бабусі Вірі привезли дрова…

Сусідка попросила мене зателефонувати до Людмили, племінниці Митра, щоб вона відмовилася від планової операції. Але та не послухала і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ СПІВПАДІННЯ?! Я так не думаю.
Так і жили вони разом: бабуся Віра та її кіт Митрик. Він як і раніше лікував та оберігав її. І був поруч до кінця її днів…
Бабуся Віра дожила до 94 років. Померла вона торік. До останньої хвилини сусідка була на ногах і все переймалася за свого Митрика. Зобов’язала мене піклуватися про нього, якщо її раптом не стане.
Пішла вона тихо-тихо, без страждань, уві сні…

Пам’ятаю, як бабусю Віру оплакував її кіт. Він був уже немолодий, а роскішна колись чорна шуба посивіла.
У всі три дні, доки труна з тілом господині стояла в будинку, Митрик не відходив від неї. Я САМА БАЧИЛА, ЯК У НЬОГО З ОЧЕЙ ТЕКЛИ СЛЬОЗИ!
Кота ненавиділи, проганяли, штовхали… Але якимось магічним чином він знову опинявся поруч з труною. Сидів і плакав!

Митрик провів покійницю до могили, і коли її поховали, залишився там. Я намагалася зловити бідолаху, щоб забрати до себе, але він втік…
Кіт таки залишився на кладовищі, на могилі бабусі Віри та її чоловіка. Йти до мене Митрик не захотів, і щодня я відвідувала його та підгодовувала.
Я дуже хвилювалася, як кіт буде зимувати там і намагалася забрати його до себе силою. Якось мені це вдалося, але того ж дня він втік, і я знайшла Митрика на кладовищі.

Зима була сувора, але кіт все-таки пережив її. Помер він ранньою весною. Прийшовши, як завжди, погодувати Митрика, я знайшла його на могилі. Згорнувшись клубочком біля хреста бабусі Віри, Митрик ніби оберігав її спокій…
Я не знаю, був Митрик звичайним котом, чи в нього дійсно вселилася душа покійного дідуся Митра…

Зараз дуже багато говорять про реінкарнацію, мовляв, у наступному житті людина може стати ким завгодно, навіть кішкою.
Не знаю, чи це можливо. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі Кота жила душа дідуся Митра. Він повернувся до своєї милої квітки, щоб оберігати її…

І був з нею до самого кінця, як і обіцяв…