Паразит ти, леший! Негайно сюди!

— Василько! Шкіднику ти, лісова нечисть! Ну, швидко йди сюди!!!

Баба Нюра звично змітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала лаяти Василька, заздалегідь знаючи, що той до ранку не з’явиться на очі. Раніше, коли Василь був ще молодим і нерозумним, він прибігав на бабусині крики. Але, отримавши кілька разів мітлою по задку, став розумнішим. І тепер по інтонації та гучності вона безпомилково визначала ступінь небезпеки. Коли можна з’явитися ввечері, а коли краще через пару днів.

Цього разу в погоні за мишею він випадково збив чашку зі столу. Прошлого разу розсипав пакет з крупою, а до цього було ще багато дрібних негараздів. І все через шкідливих мишей. Але баба Нюра чомусь продовжувала лаяти Василя, хоча, по великому рахунку, він тут був ні при чому. Він просто виконував свою роботу і старанно звітував, приносячи бабусі на подушку задушених мишей, кротів і щурів.

Вранці, прокинувшись і побачивши черговий “звіт”, баба Нюра хрестилася і починала свою стару пісню:

— Васильку! Шкіднику! Навіщо ти знову це тягнеш мені в ліжко? Виганю, лісова нечисть!

Побачивши розбиту чашку, запалилася ще більше. Але справедливості заради треба сказати, що серед людей господиня свого кота хвалила. Мовляв, і мишолов першокласний, і чистий, і ласкавий. Василь намагався не підвести і охороняв невеликий садибний урожай старанно. Інакше миші в підвалі знищили б усю картоплю і моркву, та й крупи теж не погребували б.

А розбитий посуд та інші негаразди Василь філософськи сприймав як супутні неминучі втрати.

Того вечора баба Нюра налила в блюдце молока і довго кликала кота, але він десь заховався і категорично відмовлявся з’являтися:

— Кись-кись-кись, Васю, шкіднику. Куди подівся? Молоко скисне. Ну й чорт з тобою…

Бабуся вирішила насмажити на вечерю картопельки. Відкрила кришку льоху і, стогнучи, почала спускатися вниз по сходинках. Зігнувшись і примружуючись, вона дійшла до відсіку з картоплею. Коли очі звикли до напівтемряви, баба Нюра побачила Василя.

Він важко дихав. Права передня лапа розпухла, вдвічі більша за ліву. А поруч на картопляних клубнях лежала велика мертва гадюка.

«Господи! — ахнула баба Нюра, жваво уявляючи, як її в руку встромляють отруйні зуби. Від цієї думки тиск підскочив і серце стало битися з перебоями. — Васенька, мій рятівник. Ти що ж, зібрався помирати? Я зараз, потерпи. Ах ти, шкіднику, як же так сталося. Як же я без тебе?».

Підхопивши кота, баба Нюра вибралася з погреба, схопила сумку з гаманецьом і прямо в тапках побігла до сусіда.

— Пашка! Пашка! Врятуй! Негайно відвези мене до райцентру.

— Що сталося, бабо Нюро? Що за поспіх, серед ночі?

— До ветеринара треба. Василя гадюка вкусила. Відвези, Богом молю. Я з тобою потім розрахуюсь і за бензин, і за турботу.

— Зараз, бабо Нюро. Скажу дружині і поїдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Нюра вийшла з машини. Постійно охала і причитала, дістала кота, який важко дихав та висів ганчіркою, і швидко пішла до приймальні.

— Донечко, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, будь ласка. Врятуйте Василя, бо у мене крім нього нікого нема.

Біглого погляду на нещасного кота вистачило, щоб одразу поставити діагноз.

— Змія? Коли від був укус?

— Сьогодні. Але точно не скажу. Я його в погребі знайшла і одразу до вас.

— Терміново під крапельницю.

Василя забрали.

Приблизно через двадцять хвилин лікар повернулася до приймального покою і звернулася до баби Нюри:

— Давайте оформимо документи. Ви, значить, господиня? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Смирнова.

— Так, як ім’я кота? Скільки йому років?

— Василь, йому шість, здається. Ви вже врятуйте його, будь ласка. З Василем я і поговорю, і кіно подивлюсь, і взимку з ним тепліше. Де я ще такого мишолова знайду? Ось і від змії мене вберіг.

Баба Нюра розплакалась.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все можливе. Вам доведеться залишити його у нас у стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що і як.

— Донечко, скажи, а дорого це?

— Не хвилюйтесь. Заплатите тільки за ліки. Я впевнена, все буде добре. Кіт у вас — справжній герой! Здоров’я вам, Верочко.

В машині баба Нюра запитала у Паші:

— Паш, ти мене завтра с ранку зможеш сюди довезти?

— Бабо Нюро, я завтра на роботу в сім виїжджаю…

— От і я з тобою.

— Але ж лікарня з дев’яти.

— Нічого, я почекаю.

— Ну добре. Завтра під’їду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавочці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією піднялась назустріч:

— Як там мій шкідник?

— Зараз подивимося.

За півгодини баба Нюра, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладячи Василя по голові і приговарюючи:

— Ось, Васю, Вірочка сказала, що через три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, і ковбаси. Заслужив. Тільки живи довше, шкіднику ти такий!