Пішли додому, Малиш, пішли, – пестощив Степан Петрович собаку по голівці, – її вже не повернути, хай там як сильно ми з тобою цього не хотіли…

Пішли додому, Ласкавий, пішли, погладив Іван Петрович пса по голівці, її вже не повернеш, як би ми з тобою цього не хотіли.
Дворовий пес на імя Ласкавий підняв морду й уважно глянув у вічі господареві. Він усе розумів: що його улюблена господиня померла, що, скільки б він не стояв біля могили, вона вже ніколи не повернеться, не почухрає його за вушка, не підсуне під стіл украдки печиво, яке Ласкавий так любив, але господар суворо забороняв.
Пес важко зітхнув, і вони пішли до тролейбусної зупинки. Іти було далеко, але їм нікуди було поспішати. Тому чоловік із собакою йшли повільно, обидва згадуючи ту, яку любили найбільше у світі.
***
Іван Петрович прожив із своєю Марійкою (так він завжди називав дружину) сорок вісім років. Жили добре, гарно. Ось тільки не дали їм Бог діточок.
Значить, не судилося, говорила Марія, мабуть, не варті ми з тобою, от і не довірили нам там, на небі, дитину виховувати.
Саме тому Марійка й відмовилася усиновити дитину з дитбудинку, хоча він і не був проти, але переконувати не став. До чого, коли до чужих дітей душа не лежить. Спочатку вони ще сподівалися, а потім Потім Марія принесла додому маленького бездомного цуценя. Барвінок так звали їхнього першого улюбленця, який замінив їм дитину. Коли Барвінок помер від старості, вони довго плакали й вирішили, що більше собак не братимуть занадто боляче їх втрачати. А через два роки Марійка принесла крихітного кошеня.
Коти живуть довго, усміхнулася вона тоді, отже, Пушинка цілком може нас пережити.
Двадцять щасливих років вони прожили з Пушинкою, але, на жаль, хоча коти й живуть довше за собак, але значно менше за людину.
Гірко було їм знову ховати свого «дитя» Марійка тоді важко захворіла. Мабуть, ця втрата й підкосила здоровя вже не молодої жінки. Він пропонував взяти інше кошеня, але Марія категорично заперечувала.
Ми вже старі, самі скоро помиратимемо, що ж сиротити тваринку? Ні, Іване, більше ніяких звірят, будемо з тобою вдвох вік доживати.
І він знову із нею погодився. Він дуже любив свою Марійку.
Минуло два роки.
Якось вони гуляли в парку й підійшли до кіоску з морозивом. Він подав Марійці її улюблений пломбір, і вони вже збиралися йти до фонтану, коли раптом почули за кіоском якесь шарудіння. Обійшовши будку, обоє завмерли: маленьке худе цуценя гризло обгортку від морозива. Воно було настільки кволе, що голова здавалася непропорційно великою поруч із тілом. Побачивши людей, песик кинув обгортку й подивився на Івана з Марією таким докірливо-запитальним поглядом.
Іване, пообіцяй мені, гаряче прошепотіла Марія, міцно стиснувши руку чоловіка, пообіцяй, що проживеш ще мінімум десять років!
Тоді він буквально остолопів від її слів, але Марійка так на нього дивилася, ніби від цього залежало все їхнє подальше життя, і, не думаючи, він вимовив:
Обіцяю!
Тоді вона усміхнулася, підняла це кудлате «недоумство» і притиснула до грудей. Так у них зявився Ласкавий.
***
Іван Петрович важко зітхнув і глянув на Ласкавого. Пес миттю підняв голову й встромив очі в господаря, ніби прочитав усі його думки, ніби казав: «Так, так, саме так усе і було».
Вони прожили разом ще пять щасливих років, наповнених живою пухнастою радістю на імя Ласкавий, а три місяці тому його Марійки раптом не стало
Іван Петрович мимоволі видав звук, схожий на тихий стогін, і Ласкавий тут же жалібно завив.
Зосталися ми з тобою сиротами, Ласкавий, сказав Іван Петрович.
Ау-ау-а-а-уууу! підхопив пес.
Вони часто ходили на могилку до Марії, бо інакше не могли.
Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Іван Петрович присі