Після розлучення свекруха і чоловік гірко пошкодували, звинувачуючи її в минулій бідності.

На сирітське минуле Владислави частенько нарікали свекруха та чоловік. Однак гірко пошкодували про свої слова після розлучення.

Чи бувають щасливими діти, виховані в дитячих будинках? Владислава потрапила до дитячого будинку у 13 років: її батьки загинули в автокатастрофі, а родичі від неї відмовилися. Розумна, симпатична, вихована та здорова Владислава одразу припала до душі одній із виховательок. Коли їй виповнилося 18 років, вихователька видала її заміж за свого сина Олега, старшого за неї.

Це був холодний розрахунок. Квартиру, яку Владислава отримала від держави, продали та оформили на себе. Її думка нікого не цікавила.

— Так, ти мусиш кожного дня дякувати за те, що ми зробили тебе частиною нашої родини, — казала Ганна Павлівна.

Життя зі свекрухою було гіршим, ніж у дитячому будинку. Після школи Владиславі не дозволили вчитися далі і влаштували працювати посудомийницею в кафе. Ганна Павлівна мала добрі зв’язки в місті. Зарплату Владислави привласнювала свекруха. Їй доводилося доношувати одяг Ганни Павлівни та її подруг.

— Чому зі мною так поводяться? Ледача, нікчемна, невдячна, потворна, як кінь, — часто дорікала дівчині свекруха.

Знайомі родичі шкодували дівчину і приносили їй одяг та взуття.

Через кілька років Владислава народила дочку Анастасію. Проте ніхто в родині не був задоволений зовнішністю дитини. Ганна Павлівна постійно повторювала Владиславі йти на роботу та часто бурчала:

— Вона жодним боком не схожа на мого сина. Він красень, а це якась дивна тваринка.

Владислава продовжувала мити посуд, а її маленька доня спала поряд у візочку. Коли Владислава була зайнята, її колеги з радістю дбали про малечу.

«А що мені робити? Ця нещасна жінка постійно бере дитину з собою. Вона нам зовсім не довіряє. Це ж моя онучка, я також хочу з нею побути», — розповідала всім свекруха.

Євгенія, яка працювала в бухгалтерії, збиралася піти у декретну відпустку. Перед тим як вийти з кафе, вона підійшла до Владислави і сказала:

— Годі свої муки терпіти, та й дитину не муч. Залишай свого чоловіка та переїжджай до мене. У нас багато місця. Мій чоловік і свекруха живуть у головному будинку, а ви поживете в прибудові — там гостьовий дім з усіма зручностями і невеликою кухнею. Не бійся, ти не будеш одна.

Владислава просльозилася.

— Євгеніє Михайлівно, я не зможу так жити. І без мене у вас велика сім’я. А ми з донькою — це просто зайві роти, які потрібно годувати.

— Так, родина у нас чимала. Але мама уже в літах, і їй важко все робити самотужки. Ти житимеш з нами і працюватимеш помічницею. Ми гарно тобі платитимемо.

Владислава довго вагалася. Це була значна зміна в її житті. Але бачити свою донечку в ношеному одязі і гратися чужими старими іграшками було вище її сил. Тому вона зважилася на цей крок.

Вона швидко зібрала свої небагаті речі: дитячий одяг, підгузки та іграшки. Владислава зібрала речі настільки скоро, що свекруха не встигла повернутися.

Євгенія Михайлівна відвезла Владиславу й Анастасію до свого дому. Вони поселилися у невеличкому будиночку. Женина сім’я прийняла Владиславу дуже добре, діти прагнули гратися з малечею.

Коли свекруха і чоловік дізналися про обставини, вони неабияк перелякалися. Боялися, що Владислава відсудить частину квартири, навіть більше.

Тому свекруха вирішила розлучити дочку зі Владиславою. Вона звернулася до опікунських органів, розповівши, що Владислава п’яна забрала її дитину, не годує, б’є, і навіть привела свідків. Ганна Павлівна була “жахливою” та жорстокою жінкою. Їй було нескладно знайти гарного адвоката і відсудити дитину у Владислави.

Навіть зв’язки Євгенії Михайлівни не допомогли у цій боротьбі зі свекрухою. Та в один чудовий день усе змінилося…

Хтось наполегливо продзвонив у двері. Відчинила Женіна мама. Перед нею постав високий імпозантний чоловік у костюмі з портфелем. Чоловік був літнім.

— Тут проживає Владислава Пишна?

— Хто ви? — зреагувала жінка похмуро, вирішивши, напевно, що це черговий адвокат, надісланий Владиславиною свекрухою.

— Мені терміново треба з нею поговорити.

Мати Жені запросила чоловіка до дому і покликала Владиславу.

Владислава займалася квітником, а діти доглядали за її маленькою дочкою.

— Добрий день, Владиславо. Я Сергій, — представився він і заплакав.

З’ясувалося, що Сергій — біологічний батько Владислави. Колись у нього був курортний роман із її мамою. Коли дівчина дізналася про вагітність, то написала Сергію, але його мати перехопила листа і сховала. Після її смерті Сергій розбирав матері речі і натрапив на той лист.

Сергій не зміг віднайти свою сім’ю, але як виявилося, у нього є донька. І нарешті вони зустрілися віч-на-віч.

Сергій був заможний, тому нескладно зміг владнати питання розлучення й допомогти Владиславі відстояти права на доньку. Він забрав їх до себе в інше місто, у великий будинок, де забезпечив усім необхідним для щасливого життя.

Коли чоловік дізнався про ситуацію, спробував помиритися з колишньою дружиною, але вона змінила номер телефону і більше не навідувалася до їхнього міста.