Племінник улаштувався в кімнаті

**Щоденниковий запис: Племінник у моїй хаті**

Стояла біля кухонного вікна, дивилася, як у двір заїжджає пошарпана «Таврія». З машини виліз високий хлопець у м’ятій футболці та джинсах, дістав з багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.

— Ну ось і приїхав, — пробурмотіла собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.

Тарас виріс. Востаннє бачила його, коли йому було років чотирнадцять — худий підліток з торчачими вухами. А тепер перед дверима стояв чоловік, хоч і трохи збентежений.

— Тіто Олю? — невпевнено спитав він, коли вона відчинила двері.

— Ну звісно ж я! Заходь, заходь, Тарасе! Господи, який же ти став великий! — обняла племінника, відчула запах дороги та дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Втомився, мабуть?

— Та ні, нормально. Дякую, що прийняли. Я ненадовго, поки роботу знайду та кімнату зніму, — Тарас переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.

Оля Миколаївна кивнула, хоча в душі вже прокрадалися сумніви. Казати одне, а робити — зовсім інше. Так і її сестра, Тарасова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.

— Проходь сюди, — показала на кімнату, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — все довелося переносити у спальню, щоб звільнити місце для племінника.

Тарас зупинився на порозі.

— Слухайте, а може, я краще на дивані в залі влаштуюся? Не хочу вам заважати.

— Та що ти! Молодій людині треба особистий простір, — відповіла Оля Миколаївна, хоча всередині щось стиснулося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.

Тарас поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.

— А ви де тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.

— Перенесла у спальню. Нічого страшного, — постаралася казати бадьоро, але голос трохи здригнувся.

Племінник, схоже, не помітив, розстібав блискавку на рюкзаку.

— Можна, трохи розкладусь? Усе пом’яте після дороги.

— Звісно! Я поки вечерю приготую. Ти що любиш?

— Та все їм, невибагливий, — Тарас усміхнувся, і в цій усмішці Оля Миколаївна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіто Олю, не готуйте багато. Сьогодні втомився, а завтра зранку почну шукати роботу.

Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Тарас явно не збирався задовольнятися тим порядком, який вона залишила.

Готуючи котлети, Оля Миколаївна згадувала розмову із сусідкою Ганною Петрівною.

— А ти впевнена, що правильно робиш? — допитувала та, кидаючи погляд у бік її квартири. — Молодь зараз така… Сьогодні племінник, завтра друзів приведе, потім якусь дівчину. А там і весілля захоче влаштувати у твоїй хаті.

— Та що ти говориш, Ганно! — відмахнулася тоді Оля Миколаївна. — Це ж родич. Брата син.

— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родина була, коли тобі погано було? Коли в лікарні після операції лежала?

Тоді ці слова здалися Олі несправедливими. Але тепер, слухаючи, як племінник щось пересуває у її колишньому кабінеті, вона задумалася.

— Тіто Олю! — гукнув Тарас із кімнати. — А можна, я телевізор до себе перенесу? Там зручніше буде.

Вона завмерла з половником у руці. Телевізор стояв у залі вже п’ятнадцять років, вона звикла дивитися новини у своєму кріслі.

— Тарасе, а як же я дивитимусь? — обережно спитала вона.

— Та ви у спальні подивіться. Або до мене заходьте, разом подивимося, — легко відповів племінник.

Оля Миколаївна прикусила губу. Заходити у свою ж кімнату за дозволом? Дивитися телевізор у ліжку, ніби хвора?

— Знаєш, Тарасе, давай поки залишимо телевізор на місці. Потім подивимось, — сказала вона м’яко.

Із кімнати почувся невдоволений зітхання, але більше племінник не повертався до цієї теми.

За вечерею Тарас розповідав про плани. Збирався працювати у будівельній компанії, досвід був, руки золоті, як сам казав. Зарплата обіцялася непогана, через місяць-другий зможе зняти житло.

— А як із навчанням? — спитала Оля Миколаївна. — Мама казала, ти в технікумі вчився.

Тарас скривився.

— Кинув. Нудно, одна теорія. А я краще руками працюватиму.

— Шкода. Освіта завжди знадобиться.

— Ну от ви працюєте бухгалтером, диплом є, а зарплата яка? — хлопець знизав плечима. — А я на будівництві за тиждень стільки заробиТіто Олю зітхнула важко, усвідомлюючи, що в її домі тепер є тільки один закон — її власний, і це найкращий урок, який вона могла б дати собі й іншим.