З життя
«Подарунок» свекрухи, що затьмарив наше перше щастя

«Подарунок» свекрухи, який зруйнував наше перше щастя
Микола та Софія влаштували весілля з розмахом. Святкували в ресторані, запросивши п’ятдесят гостей. Усе йшло, як по маслу: радісні обличчя, веселі тости, жвава музика. Здавалося, попереду – лише безхмарне майбутнє. А коли настала мить дарування подарунків, першими підійшли батьки Миколи. Ганна Іванівна, його матір, урочисто взяла мікрофон:
— Оскільки у нас син, чоловік, він сам має забезпечити родину житлом. Та ми вирішили допомогти – даруємо молодим квартиру! Ось ключі! Щастя вам!
Зал вибухнув оплесками. Усі були вражені щедрістю родини нареченого. Ганна Іванівна гордо передала сину связку ключів з брелоком, де був вигравіюваний адрес.
Микола взяв ключі, глянув на брелок – і аж завмер.
Все, здавалося, було ідеально: гроші на весілля зібрали, сукню обрали, кав’ярню замовили. Родини ладнали між собою, а свекруха спершу здавалася щирою та доброю.
Та радість розвіялася, коли вони дізналися деталь: квартира, яку їм подарували, була буквально через стіну від батьківської. Спільний тамбур, балкони з тонкою перегородкою…
Ганна Іванівна сяяла:
— Як тільки дізналася, що сусіди продають – одразу купила! Зручно ж: поряд, але окремо. Як одна родина!
Софія відчула, як щось холодне стиснуло її серце.
Все почалося після медового місяця. Рано-вранці до них увійшла свекруха з тарілкою вареників.
— Сніданок готовий! – гукнула вона, зазирнувши у спальню.
— Тату, ми ще спимо. Як ви увійшли?
— Двері не замкнені. Спільний замок на тамбурі – цього достатньо.
Микола ще дрімав, а Софія вже тривожилась. Свекруха стала частим гостем: приходила кілька разів на день без запрошення, навіть не стукаючи.
— Вареники холодні! – докоряла вона. – Борщ принесла! Лежте тут цілий день…
Каждый раз Софія терпляче пояснювала, що вони впораються самі, але Ганна Іванівна ніби не чула.
На третій візит за ранок Софія не витримала: захлопнула двері і закрила ланцюжок.
— Нащо ланцюжок? Ми ж рідні!
Серцем Софія подумала: «Рідні – не означає без меж».
Ввечері, повернувшись з магазину, вони застали свекруху на кухні.
— Дивлюсь, що купили, – сказала вона. – Ця кава невдала, а печиво – сухе…
Микола стиснув кулаки:
— Мамо, годі. Ми дорослі.
— Я ж турбуюся!
— Поважайте наш простір.
Вона пішла, але обіцяла повернутись зранку.
Наступного дня Софія прокинулася від стуку у балконні двері.
— Чому замкнули? Відчиняйте!
Микола ледве стримався:
— Мамо, це наш дім. Нам потрібна власна територія.
Але для Ганни Іванівни це була лише «турбота».
Незабаром вона заявила:
— Давайте гроші! Поїдемо разом за машиною! Я все перевірю!
— Ми передумали, – відповів Микола. – Гроші пішли на інше.
— На що?!
— Ми купили свою квартиру.
— Як?! А мій подарунок?!
— Дякуємо, але нам потрібна свобода.
У очах свекрухи блиснула образа.
Насправді їм допогла мати Софії – продала старий будинок на селі та поділилася грошима.
Молоді знайшли затишну оселю в іншому районі, оформили кредит і почали нове життя.
Микола та Софія зрозуміли: жодні подарунки не варті внутрішнього спокою.
А коли у день переїзду Ганна Іванівна кричала про «зраду», Микола спокійно сказав:
— Ми любимо тебе. Але наше життя – наше.
Вони пішли, залишивши за спиною «подаровану» квартиру й ту свободу, яку вона відбирала.
*Запис у щоденнику:*
*Навчився: щирість без кордонів – це не любов, а ярмо.*
