Подорож заради кошеняти мрії.

Я приїхав забрати шотландського кошеня. Не тому, що шукав саме його, а тому, що прочитав в інтернеті, що інакше його виставлять на вулицю. Таке трапляється. На жаль, завжди знайдуться люди, які здатні на таке. Тому, навіть не розглянувши фото малюка як слід, я рушив у дорогу.

Коли відчинили двері, мені під ноги підкотився маленький пухнастий клубочок з непропорційно великою головою, короткими притиснутими вухами і широкими лапами. На тендітному тільці це виглядало жахливо.

– Ось, – сказала жінка. – Залишився один. Потвора. Ніхто не бере навіть даром. А він пристає до своєї мамки, і та його б’є. І ще він бешкетує без кінця.

– Паршивець, коротше кажучи, – підсумував я.

– Точно, – погодився чоловік і запросив мене перекусити.

Маленький паршивець, невідомо як, стягнув у мене з тарілки шматок ковбаси. А коли ми всі троє побігли за ним у передпокій, то виявилося, що в моїх туфлях вже утворилися маленькі калюжки.

Паршивець сидів поруч і вилизувався. Він дивився на мене знизу вверх своїми величезними зеленими очима. Шматок ковбаси він проковтнув, не розжувавши.

– Шибеник, – зауважила жінка, важко зітхнувши.

– Негідник, – додав чоловік і замахнувся на нього газетою.

Малюк стиснувся і заплющив очі, очікуючи удару. Я встиг перехопити його руку з газетою і заявив:

– Це ж якийсь запредельний паршивець – запаршивець, коротше кажучи. Беру.

Запаршивець відкрив очі і зацікавлено поглянув на мене.

– Ви мазохіст? – жартома запитала жінка.

– Насправді, я садомазохіст, – уточнив я її.

– Що-що? Як? – з жахом поглянули на мене чоловік і жінка.

– Я кажу, що сад у мене є невеликий, ось там я і займаюся мазохізмом. А цей шибеник мені допомагатиме. І я, нахилившись, погладив малюка.

Було літо, тож, виливши з туфель сюрприз від запаршивця і знявши шкарпетки, я посадив його в переноску і пішов босоніж до машини. А там, трохи подумавши, відкрив переноску і, витягнувши малюка, посадив собі на коліна. І поїхав.

Запаршивець дивився на мене кілька хвилин, а потім замуркотів і притиснувся до мого живота своєю непропорційно великою головою. Це була любов. Не з першого погляду. Але назавжди.

Запаршивець швидко ріс і незабаром перетворився просто на Паршивця. Пропорційного у всіх відношеннях величезного шотландця.

Справа в тому, що вдома він був тихіший за воду, нижчий за траву. Просто ангел якийсь. Лагідний, добрий, уважний і розуміючий. Але варто було йому вийти в сад…

І тут починалося. Вмикалась сирена в 120 децибел, від якої у сусідки підскакувало тиск і падали тарілки з рук.

Паршивець “йшов на ви”. Він нападав на метеликів, гусениць, мишей, щурів, бабок, котів, кішок, пташок, собак будь-яких розмірів і мастей, тільки варто їм було наблизитися до його саду. Незабаром метелики облітали наш сад стороною, а собаки тягли своїх господарів на інший бік вулиці.

– Паршивець, паршивець же ти! – кричав я йому, вибігаючи з дому, коли він нападав на чергову собаку, що наважилася занадто наблизитися. – Залиш нещасну собачку в спокої. Вона нічого поганого не хотіла! … Я вибачався перед усіма сусідами і важко зітхав. Виходу з ситуації, що склалася, не було жодного.

Коротше кажучи, розігнавши всю живність навколо, Паршивець засумував. Драти більше було нікого. Доводити свою перевагу було нікому, і він виходив у сад у надії на чергове зіткнення.

Я за інерцією лаяв його за схильність до насильства, за паршивий характер і за косі погляди сусідів. Але Паршивець вперто вискакував у сад. Правда, скарги я не чув уже пару місяців – раптом відзначив я про себе і здивувався. І тут…

Тут я почув стук у двері, що виходять у сад. Мабуть, її зачинив порив вітру. Підійшовши ближче, я побачив, як Паршивець, набираючи розгону, б’ється в неї головою, намагаючись відчинити.

Я розчинив її, і він, вилетівши кулею назовні, зник у напрямку кущів. Я побіг за ним, очікуючи побачити нещасного кота чи безвинну собачку, яка забрела до нас у сад. Відчайдушно лаяв Паршивця і благав не починати бійку, я зупинився в маленькому закутку, утвореному кущами.

Мій Паршивець сидів і, роззявивши пащу, викидав із неї котячий корм, шматочки сиру, творога і м’яса. Навпроти нього сиділо маленьке сіре кошеня. З його носика стікала крапля. Судячи з усього, він був застуджений. Кошеня нявкнуло і, потершись об Паршивця, взялося їсти.

Паршивець підняв свою велику голову і подивився на мене очима, повними задоволення. Він зумів-таки вирватися і нагодувати свого вихованця.

Мені стало не по собі, і я опустився поруч на корточки.

– Паршивець. Ти, значить, всі ці місяці вигодовував кошеня, а я тебе лаяв за це. Намагався не пускати в сад і всіляко заважав?

Паршивець підійшов до мене і, хльоснувши головою знизу вгору, замуркотів. Він пробачав мене.

Через півгодини ми їхали до ветеринара. Мого доброго знайомого. Тільки він дозволив привезти окрім кошеня ще й Паршивця.

Отже, коли лікар взяв пухнастого малюка на оглядовий стіл, щоб обстежити й провести необхідні процедури, Паршивець сидів осторонь. На стільці біля столу лікаря. Він підвівся на задні лапи і зі всього серця стежив за тим, що людина в білому халаті робить із його вихованцем.

Зробивши кілька уколів і промивши очі кошеняті, лікар обернувся на дивний шум. Я обернувся слідом за ним.

Паршивець стояв все так само, витягнувши шию в наш бік. Але рот його був широко розкритий, язик висунувся далеко вперед і рухався як у собаки, що задихалася. А сам він трясся всім своїм великим тілом, наче хтось ізсередини бив його молотом.

Лікар кинув на стіл кошеня і закричав:

– Тихо, тихо. Ну-ка, заспокойся. Не смій! Мені тут тільки твого інфаркту не вистачало. І, схопивши Паршивця на руки, кинувся до столу. Зробивши йому кілька уколів, він поклав кота в переноску і сказав мені, що той проспить п’ять – шість годин.

– Я, знаєте, – говорив ветлікар, – бачив, щоб собаки… Але щоб кіт так переймався за якогось кошеня? Це, знаєте, вперше за тридцять років моєї практики.

– Це не якийсь, – зауважив я. – Це його кошеня.

Прибувши додому, я витяг із переноски Паршивця і поклав його на ліжко. Поруч влаштував кошеня. Малюк вперся головою в бік свого годувальника і заснув. Задрімав на кріслі і я. А коли прокинувся, то побачив, як Паршивець вилизує свого малюка, а той, перевернувшись на спинку, б’є його всіма чотирма лапами по голові.

Я клацнув затвором фотоапарата.

– Мамочко, Таточку, Рятівнику, Годувальник, Котя, – перераховував я вголос передбачувані нові імена. На “Котю” Паршивець озирнувся і замуркотів.

Так я його тепер і називаю – Котя. А малюк давно виріс. Він ходить за своїм таточком невідступно, і той навчає всіх премудростей. Як нападати на метеликів, гусениць, бабок, пташок, котів, собак…

Ну що ти скажеш – справжній Запаршивець. Мій найулюбленіший кіт у світі!