Похилі літа під тремтінням, але ясний розум.

Волоса Марії сивіла, а руки тремтіли. Вона була вже в літах, однак ясність думки зберегла. Щоранку вона прокидалася, і перед початком нового дня виходила в свій садок, оберталася лицем до східного сонця і молилася. Дякувала небу за ще одну нагоду прожити день на землі, відчути і гіркоту, і радість, і біль, і зцілення.

Після молитви вона заварювала собі трав’яний чай, виходила на подвір’я і сідала на лавицю під вікном. Чекала.

Сьогодні мимо її хати, що стояла при дорозі, проходив чоловік. Одразу було видно, що його щось турбувало, на серці лежав важкий камінь нерозв’язних турбот. Він зупинився біля паркану і поглянув на стару жінку, котра тримала в тремтячих руках горнятко. Марія усміхнулася йому й жестом запросила зайти.

Чоловік випив чашку гарячого трав’яного чаю і відчув, як йому стало легше на душі. Марія задоволено кивнула й узялася до роботи.

– Одного разу ти прокинешся і зрозумієш, що світ вже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що було цінним вчора, сьогодні втратило всякий сенс, — мовила Марія, перебираючи сухі трави. — У цьому житті є лише те, що ти відчуваєш і бачиш зараз.

Чоловік, опустивши голову і сумно всміхнувшись, почав говорити:

– Як би я хотів віддати всі багатства світу, аби повернути те, що було цінне вчора. Як би я хотів, щоб ніколи не прийшло сьогодні з його новою цінністю. Те, що я любив більше за життя, залишилось у дні вчорашньому.

У нас з дружиною не було дітей. Так сталося, що вона не могла їх мати. А я любив її просто за те, що вона є у мене. Наше життя було наповнене любов’ю до одного.

Потім у нас з’явився Джек. Спочатку маленький, смішний і незграбний. Він робив калюжі в передпокої, а ввечері нявчав біля ліжка й заспокоювався лише тоді, коли дружина брала його до нас. Він радісно махав хвостиком, облизував їй обличчя і, згорнувшись клубочком, засинав між нами.

Джек був нашою дитиною. Він виріс на наших очах, безмежно любив нас і сумував, коли нас довго не було вдома.

Коли ми їхали подорожувати, то він їхав разом з нами. Як же інакше, це ж наше дитя, яке завжди має бути з нами.

Раз ми приїхали до прекрасного озера. Чиста вода, синє небо і жодної душі навколо. Я поставив намет, розпалив вогнище, накачав човна і поплив на середину озера ловити рибу. Дружина з Джеком залишились на березі та пустували. Найдорожчі мої створіння!

Я не чув і не бачив, як під’їхала машина. Шалений гавкіт Джека я прийняв за гру, він завжди голосно гавкав, коли бешкетував. І лише коли до мене долинув крик дружини, я зрозумів, що сталася біда.

Я веслував до берега з усіх сил, але не встиг.

Безживне тіло дружини лежало біля нашої машини, поруч з нею лежав Джек і з тугою дивився мені в очі, з рани на животі текла кров. Мені вдалося його врятувати, але прожив він недовго, близько пів року. Джек, так само як і я, любив свою матір, мою дружину. Без неї його життя не мало сенсу.

А без них моє життя не має сенсу. А ви кажете, що те, що було цінне вчора, сьогодні втратило сенс.

Марія слухала його, а пальці не переставали перебирати трави. Вона вбирала його слова і відпускала їх на волю, очистивши від гіркоти втрати. Зайшовши в дім, вона вийшла з флакончиком мутної рідини.

– Все, що трапляється в житті людини, трапляється не просто так. Щось робить нас сильнішими, щось навпаки — слабшими, але в будь-якому випадку це нас чомусь вчить. І наше завдання винести правильні уроки. Твоє горе неосяжне, і я не маю права вчити тебе, але одне хочу сказати: ти живеш тут і зараз. І ти не знаєш, що буде цінним завтра, бо воно настало і перетворюється в сьогодні.

Візьми ці краплі. Додавай їх ввечері в чай, щоб твої сни були спокійними.

Чоловік поклав флакон у кишеню і пішов до хвіртки. Марія сіла на лавицю й дивилась йому вслід, похитуючи головою.

Не встиг він відійти від дому при дорозі, як побачив попереду клубочок, схожий на Джека. Той самий маленький, смішний і незграбний. По щоці покотилася сльоза, яку слизнув веселий клубочок, притиснутий до грудей.

– Одного разу ти прокинешся і зрозумієш, що світ вже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що було цінним вчора, сьогодні втратило всякий сенс, — мовила Марія, перебираючи сухі трави.