Поки дідусь з бабусею були живі, я вважав їх своєю справжньою родиною.

В дитинстві, коли ще були живі моя бабуся з дідусем, мені здавалося, що вони і є моя справжня сім’я. Чому? Та тому, що мама постійно займалася питаннями працевлаштування матерів, які залишилися без підтримки родичів. Вона була якимось там соціальним працівником. А тато… Тато був у нас в сім’ї творчим натурою і постійно шукав себе то в живописі, то в театрі, і якось так поступово розчинився в неосяжному морі людського життя.

Мама мене любила. Але любила якось істерично, нападами. Раз на тиждень вона приїжджала до нас із дідусем і бабусею, привозила їжу й подарунки. Поцілунком обдаровувала мене залпом. Потім “обідала”, як казала бабуся, себто мала обід, пила з дідусем горілку, лихо закидаючи голову (бабуся водночас опускала очі на стіл і розгладжувала скатертину перед собою), феєрила ідеями і словами і – зникала. Знову на тиждень чи навіть більше, якщо на роботі був завал.

А ми з “батьками” залишалися жити далі, тихо і розважливо, з бабусиним садом, з дідусевими походами в ліс і безкінечними їх “філософськими бесідами” про прожите.

Моя бабуся була вражаюча і, як я зараз розумію, – прекрасна. Вона була великою, з розкішним волоссям, яке вона щотижня після лазні розчісувала напівкруглим гребінцем, який їй ще мати подарувала. А дідусь був сухий у кістках, підтягнутий, неймовірно мальовничий павутинням зморшок, що починалися на лобі й тікали по шиї за комір сорочки, завжди, завдяки бабусі, чистої та вигладженої.

Загалом чоловіки у нашої бабусі (це ми з дідусем) були “чупер натюрель: вимиті, виголені (особливо чисто виголений, звісно, я!) і завжди в чистому”, – так усі з “вулицею” говорили. Потім, вже в школі, я довго не міг звикнути до скороченого і невиразного слова “вулиця” і писав і говорив його так, як було прийнято в нашій родині.

Кого я любив більше? Й досі сказати не можу, бо вони для мене були якимось монолітним єдністю, від якого пахло борщем і папіросами, молоком і потом, нашим подвір’ям і лісом.

Коли я прокидався вранці, то перше, що бачив, – це скульптурний дідусів лик, схилений низько-низько наді мною. А його губи, завжди сухі й гарячі, прошепотіли, як тільки я відкривав очі:
— Вставай, Колюсю. Ба вже млинців із часником напекла. А нас з тобою в лісі їжачок чекає, щоб нові історії розповісти.

Потім дідусь цілував мене якось мимохідь, ледь торкаючись губами моєї щоки й притискаючись потім своєю, не зовсім добре виголеною. А я скиглив, тоді ще не розуміючи, що це і є щастя:

— Ні-ні, діду, не хочу ще… Спати буду… І млинці хочу не з часником, а з варенням.
— Так це ми мерщій, — піднімався дід, — бабусі перезамовлення зробимо.
І кричав уже в бік кухні:
— Ба-ненько, а ба-ненько! Король наш хоче млинці з варенням!! Зрозуміла?!.

За мить у дверному прорізі з’являлося обличчя бабусі, яка казала:
— А то ж, я да не знаю! І варення, в вазочці, синій, вже наготовила. Йдіть-те да їжте!..

Коли я вмивався, вони обидва стояли поруч, і бабуся тримала рушник, на подолі якого вона вишила (гладдю!) козеня, а дідусь здійснював слабкі спроби вихопити “витірку” з “її” рук.

Потім ми їли. Ми з дідом. Бо бабуся за стіл не сідала, а метушилася навколо, створюючи затишок і надаючи значущості процесу, коли чоловіки в хаті їдять.

Після цього ми з дідом вставали з-за столу і казали, скупо (по-чоловічому!) хвалячи нашу господиню:
— Наїлися ми, матусю…
— Ага, ба-ненько!..
І виходили покурити в двір.

Курив, звісно, дід, а я сидів з ним поруч, притулявся боком до нього, поглядав на нього і руки клав на колінця так само, як він.

— Ну, як ти? Готовий жити сьогодні? – дід питав.
Я спокійно відповідав, але не відразу:
— Ага…

Ми вставали з ґанку, плювали (обидва, між іншим, бо після свого плювка дід підсовував мені недопалок під ніс!) на недопалок, значить, і питали у невидимої баби, бо вона вже в хаті посудом дзеленькала:

— Тобі, мамо, ніщо не треба поки? А то ми тоді підемо, до лісу сходимо.
— Ага, ба!
З глибин хати долинало:
— Ідіть вже, а я тим часом подумаю, чим вас на день задачу!..

Ми з дідом брали (дід брав) плетені кошики (великий для нього і маленький, майже іграшковий – дід для мене сплів). Йшли в ліс. І він розповідав мені, чому у дятла голова червона, чому у сосни голки довші, ніж у ялини, чому мама рідко приїжджає, чому їжачки, коли їх береш у руки, “пихкають”, чому тато кудись подівся, чому у маслюк капелюшки “слизькі”, чому бабуся у нас така красива, а дід… “не сильно” (це він сам так говорив).

До обіду, коли вже й в лісі ставало жарко, ми додому поверталися. І обов’язково з трофеями: грибами чи ягодами, травами, які в чай кладуть, пахучими.

Бабуся знову нас годувала, а потім укладала мене в сінях, де було прохолодно, на лежанці, щоб “шматочки обідішні вляглися”, спати. Дід же накривав старим душистим кожухом і сидів поруч, доки… доки… доки не прилітала гігантська пташка з синіми очима, дивилась на мене й питала: «Ти, Миколко, добре сьогодні поводився? Не засмутив діда з ба?»

Я чесно, в усі очі на неї дивився… і прокидався…
А тут – баб: вже молоко в кухоль з маками налила і великий шматок хліба, білого, який вранці разом з млинцями спекла, поруч поклала.

А потім… потім ми з дідом щось у дворі або в хаті робимо, а баб іде в садок “попрацювати” та “подивитися, чи все там добре”. Заодно і прополе грядки, і поллє чого-небудь, і ще чогось там зробить.

Ми з дідом працюємо, бо розуміємо: “чоловічі справи в домі мають чоловіки робити, а бабські — ба”.

Зараз я вже старше, ніж були мої дідусь з бабусею тоді. І в мене – інфаркт. Лежу після операції в лікарні. Лежу ось і думаю: потрібно обов’язково вижити, щоб був на Землі чоловік, який береже такі спогади.