Поспіх на вечерю: Юнак біжить до магазину за хлібом до закриття.

Юрій вибіг з під’їзду та швидко попрямував до крамниці. Він поспішав встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років чотирьох і притискала до себе крихітне цуценя.
– Тітонько, купіть, будь ласка, моєму песику хліба, – попросила тихо дівчинка, з надією поглянувши на жінку, яка заходила в магазин.
– Дівчинко, де твоя мама? Чому ти так пізно на вулиці? Іди додому! – суворо промовила жінка та зайшла в магазин.
Юрій, спостерігаючи цю сцену, зупинився. Погляд дитини був сумним і нещасним. Молодий чоловік розумів, що тут справа не в цуценятку… На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка, мабуть, голодна і, швидше за все, просить їжу для себе.
– А твій песик їсть хліб? – посміхнувся Юрій, підійшовши ближче до дитини.
– Так, – швидко запевнила дівчинка. – Взагалі, він любить ковбаску і цукерки. Але коли голодний, то їсть хліб.
– Зрозумів, – сумно сказав Юрій. – Зачекайте кілька хвилин, я хутко…
У магазині він швидко взяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мама любила гарненько випити, а батька він ніколи навіть не бачив. Юрій пам’ятає, як голодував по кілька днів, це були ті дні, коли мама отримувала мізерну зарплатню як прибиральниця й ішла у запой на тиждень.
Іноді він ввечері обходив дитячі майданчики. На вулиці було вже темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці й часто знаходив цукерку чи печиво… Він пам’ятає свій погляд. У ті часи, він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї маленької дівчинки, яка стояла біля магазину, був такий самий погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до дівчинки. Чоловік хотів їй віддати невеликий пакет із продуктами, які купив для неї, але зрозумів, що вона не донесе його сама. Адже у неї на руках тремтіло маленьке цуценя.
– Я купив твоєму собаці трохи їжі. Ти далеко живеш? – запитав Юрій.
– Ні. Ось в тому будинку, – дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
– Ходімо, я допоможу донести пакет.
Погляд дитини відразу ж ожив. Вона весело пішла попереду чоловіка, наспівуючи собі під ніс знайому Юрі мелодію.
– Як тебе звати? – поцікавився він.
– Соломія, – представилася дівчинка. – А це мій друг, Лисик.
Маленька показала на цуценя. По дорозі дівчинка розповіла, що живе з мамою і бабусею. А нещодавно знайшла на вулиці Лисика і забрала його до себе. Юрій ще сподівався, що помиляється у своїх здогадках. Можливо, у Соломійки нормальна мама, просто живуть вони не багато.
– Ось тут я живу, – Соломія показала на вікно другого поверху, з якого лунав на весь двір гучний спів. – Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Дай нам їжу, ми з Лисиком повечеряємо.
– А бабуся твоя вдома? – запитав чоловік. На вулиці вже було десята вечора, і він розумів, що дитині не місце на вулиці у такий пізній час.
– Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, – нахмурилась Соломія.
Юрій стояв у повному розгубленні. На вулиці давно стемніло, навколо ні душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполегливо попросив піти додому.
– Ви з Лисиком зачиніться в кімнаті, повечеряйте і йдіть спати. Пізно вже. На вулиці небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твоє цуценя хтось вкрав.
Соломія похитала головою і міцніше притисла цуценя до себе. Юрій довів дівчинку до дверей і, переконавшись, що вона зайшла в квартиру, швидко пішов у бік дому. Настрій був кепський. Він чомусь думав, що зараз інші часи й соціальні служби відповідальніше ставляться до своєї роботи. Але виявилося, що ні. Все як і раніше…
Дружина спочатку насварила Юрія, лаючи, що довго ходив. Вечеря давно охолола, вона все очі прогледіла, виглядаючи у вікно. Побоювалася, що з чоловіком щось трапилося.
Дарина була на шостому місяці вагітності, тому Юрій давно звик до її примх і постійних змін у настрої. Помітивши, що чоловік чимось засмучений, Дарина стала розпитувати, що сталося.
Юрій за вечерею розповів про Соломійку, про її маленьке цуценя, який, мабуть, був єдиним другом дівчинки.
– Молодець, що допоміг дівчинці. Хоч поїсть досхочу, – сумно зауважила Дарина. – Не засмучуйся, обділених дітей багато, і ми просто фізично не зможемо всім їм допомогти. Тим більше, у нас скоро народиться син, тобі про нього треба дбати, а не про чужих діток.
Юрій розумів, що дружина має рацію, і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він майже не спав. Сам від себе не очікував, що маленька Соломія так зачепить його за душу.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити що-небудь солоденьке до чаю. Біля крамниці знову стояла Соломія… Дівчинка ридала, наче у неї трапилося якесь лихо.
– Соломійко! Що сталося? – Юрій підбіг до дівчинки і присів біля неї.
– Вони забрали Лисика! – заїкаючись, промовила дівчинка. – Хлопці відібрали його у мене і пішли у той двір.
– Стій тут, я скоро! – крикнув Юрій і побіг у той бік, куди вказала дівчинка.
Він повернувся буквально через п’ять хвилин з цуценям на руках. Дарина сіла з дівчинкою на лавочку та втішала, як могла.
– Не плач! Дядько Юрій знайшов твоє цуценя, – посміхнулась дружина, побачивши чоловіка. – Юрій! Ми не повинні так це залишити. У дівчинки синець на щоці, і всі ручки у синцях. Це сліди від пальців. Соломія розповіла, що мама вчора її виховувала. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!
– Викликай! – схвалив Юрій і підійшов до Соломії.
Дівчинка обняла його за шию, почала просити не віддавати її поліції. Чоловік почувався зрадником, але розумів, що Соломійці не можна жити в тій обстановці, в якій вона живе.
Поліція приїхала через п’ять хвилин. Дарина підійшла до них і почала розповідати про Соломію. Жінка наполягала на тому, щоб долею дівчинки зайнялися відповідні органи.
– Ти поганий! – кричала Соломійка Юрію. – Я думала ти мій друг, а ти зрадник. Віддайте мого Лисика! – вимагала дівчинка.
Поліцейському довелося взяти дитину на руки, щоб хоч якось заспокоїти. Через пару хвилин машина від’їхала, а Юрій так і залишився сидіти на лавці, з цуценям Соломійки.
– Ти як хочеш, а я його не покину! – зі злістю сказав чоловік.
– Добре. Давай залишимо цуценя собі, – погодилася Дарина. – Не засмучуйся, їй же буде краще в притулку.
– Ось мені цікаво, що ти можеш знати про притулки і про те життя, яким жила ця дівчинка? – розсердився він. – Не ображайся, але тобі ніколи не зрозуміти!
Подружжя після цього випадку весь вечір не розмовляло. Дарина викупала щеня, і сиділа з ним в обіймах в кріслі. Юрій сидів на кухні, дивився у вікно. На душі лежав важкий камінь, який не давав спокійно дихати.
– Юрій, я весь час думаю про неї, – зізналася Дарина, зайшовши на кухню.
– Не плач, ти ж знаєш, що в твоєму положенні не можна нервувати.
– Юрій, а що, якщо ми візьмемо Соломію до себе? – тихо запитала дружина. – Мені так шкода її…
– Ти серйозно? – у Юрія вмить засвітилися очі від радості.- Я навіть мріяти про це не смів.
– А якщо нам її не віддадуть? Адже у неї є мати, – припустила Дарина.
– Віддадуть! – впевнено сказав чоловік. – Ти ж знаєш, у мене є хороші зв’язки.
Через три місяці Юрій їхав у притулок за Соломією. Дівчинка гралася на вулиці, коли чоловік зайшов на територію притулку.
– Юрій! – зраділа дівчинка. – Ти сьогодні мене забереш додому?
– Так. Сьогодні! – сміявся чоловік, радіючи немов дитина.
– А чому мама Дарина не приїхала? – запитала Соломійка.
– Мама чекає нас вдома. У тебе тепер є маленький братик.
– А Лисик? Він теж мене чекає? – допитувалася дівчинка.
– Звісно! Ти ж її найкращий друг, – усміхнувся чоловік.
Додому Юрій повертався у піднесеному настрої. Вони досягли свого, отримали опіку над Соломійкою. Тепер він зможе спати спокійно. Він знав, що всім обділеним дітям не допоможеш, але принаймні, вони зроблять щасливим хоча б одну з них.
Він зробить все для того, щоб у його дітей дитинство було краще, ніж у нього. Вони ніколи не будуть голодувати, і шукати у пісочниці недоїдене печиво.