Посилка, що розлучила: історія про кінець браку.

В кухні пахло смаженими котлетами, коли у двері подзвонили. Ганна, не встигнувши навіть зняти фартуха, відчинила й побачила молодого кур’єра.

— Добрий день! Ваше відправлення, — підбадьорено сказав він.

— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася Ганна.

— Квартира сьома? — уточнив він.

— Так.

— Тоді все правильно.

Жінка несміливо розписалася у бланку й отримала велику коробку. Щойно вона її відкрила, кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не святковий, не декоративний — справжній, з траурною стрічкою, на якій було вишито її ім’я.

Відправника не вказано. Лише безмовне послання: «Спи спокійно, Ганно».

— Треба ж так ненавидіти, щоб додому вінок прислати! — тремтючим голосом шепотіла вона пізніше.

Чоловік, Тарас, лише знизав плечима:

— Звідки тобі відомо, що це мама? Вона ж тебе любить!

— Любить? Вона навіть імені мого ніколи не вимовляла! — з болем нагадала Ганна.

І справді, майбутня свекруха знаходила в ній лише вади: зріст «метр з ковпаком», робота на ресепшені, прості сукні. Ганна старалася — шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневагу й уколы.

— Подивися на цю недолугу, — нашіптувала Олена Миколаївна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!

А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір дозволяла собі все більше — хоч і жили вони на Ганниній території.

Коли вона запропонувала здати квартиру й зняти щось, що влаштує свекруху, та відмовилася. Гучно, з докорами, з істерикою. А Тарас пив чай і мовчав.

Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолях чоловічі труси.

— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «знахідку».

— А тобі самому нічого дивного? Як я туди взагалі могла дістатися? Туди ж навіть зі стільця не достанеш!

Ключі від квартири були у свекрухи. Усе стало на свої місця. Але Тарас знову промовчав.

Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила його зі словами:

— Вітаміни! Для невістки!

Вранці Ганна виявила у відрі… живого, але від холоду ледь рухомого їжака. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це було навмисно: «Сам заліз, буває».

Пізніше вона знайшла під ліжком ляльку з осіченими у неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. Та вона все терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.

Крапку поставив випадок. Ганна повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній квартирі.

Виставила. Швидко. Жорстко. В одних шкарпетках, як то кажуть.

Він намагався виправдатися:

— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!

Але Ганна більше не вірила. Тим паче, що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало надто очевидним.

Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.

А Тарас? Повернувся до мами. Куди ж ще?

Та й там на нього чекав сюрприз. У матері — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гіршим за перше. І не в її квартирі, а в однушці у кавалера. Олена Миколаївна — бездомна, але закохана.

Іронія долі?

Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.