З життя
Повернення чоловіка за три дні раніше: все, як ви уявляли, але ще гірше…
На три дні раніше повернувся чоловік. Все, як ви подумали, але ще гірше…
Подружжя Коваленків товаришували з усіма. Вона – красива природна блондинка, з ногами від вух, на диво добра і привітна, чим, як відомо, не всі гарні жінки можуть похвалитися. Він – статний, підтягнутий, мужній капітан-лейтенант, також не позбавлений чоловічої привабливості.
Сім’я жила у мирі та злагоді, не даючи приводу для пліток. По магазинах Станіслав і Лариса ходили, тримаючись за руки, як школярі, окремо їх майже не бачили, і взагалі, їхня пара випромінювала аурою любові та благополуччя. Ідилія, одним словом.
З роками їхні почуття не слабшали, а тільки міцніли, викликаючи заздрість у оточуючих. За сім років жодного разу між ними не пробігла чорна кішка. Єдине, що Станіслав, окинувши поглядом навколо, поволі почав відчувати ревнощі, вічного супутника сімейного щастя.
Будучи стриманим за натурою, Станіслав не дозволяв цьому почуттю виплеснутися назовні, придушуючи всі сумніви в собі. Хоча хто знає, які бурі насувалися в душі моряка, коли він бачив захоплені погляди чоловіків, спроможені на його дружину, і чув компліменти та люб’язності колег на святкових зборах.
Тим не менше, зовні нічого помітно не було, і навіть Лариса не бачила ні сумнівів, ні тривог чоловіка, та й не хотіла. Тоді, як Станіслав непомітно дозрівав, як прищик перед тим, як луснути.
Корабель вирушав у море на контрольну вихід. Схема була обкатана і стала звичкою. Десять днів тривог і нервування плюс десять безсонних ночей. Рано вранці Станіслав попрощався з дружиною, поцілував сплячого сина і, пообіцявши повернутися через десять днів, вирушив виконувати свою військову службу. Моря видалися нелегкі, то тут, то там відмовляли працювати механізми.
Станіслав служив у механічних службах і чимало намучився вдень і вночі латати примхливу техніку. Тим більш неочікуваним було рішення старшого командира дивізії на сьомий день йти в базу через масові несправності технічної частини корабля.
Злість і роздратування Станіслава замінювала одна думка: теплий бік дружини став на три дні ближчим. А оскільки чоловіче достоїнство і сила не викликали жодних скарг, весь шлях додому він провів у піднесеному настрої, малюючи в уяві одну картину за іншою.
За традицією, під кінець поверталися пізно ввечері. Коли метушня з виведенням ГЕУ завершилася, Станіслав навіть не випив традиційну чарку за прибуття і, як жеребець, рвонув додому. З насолодою уявляючи, як покладе голову на пишні груди законної дружини, він домчав додому, стрибком піднявся на третій поверх і зупинився перед рідними дверима.
Було на початку другої ночі. Сплять, подумав Станіслав. Не чекають, уявив, як тихо роздягнеться і застрибне в ліжко до Лариси, її здивування і всі подальші події: Як обережніше вставивши ключ в двері, Станіслав тихенько повернув його і протиснувся в прихожу.
Як хороший механік, він регулярно змащував замок, і той його не підвів. На велике розчарування, дружина, судячи з усього, не спала. З неплотно закритих дверей спальні падав промінь світла, і щось там чутно було. Що саме Станіслав не зрозумів, але навіть не роздягаючись, на пальчиках підкрадався ближче. У шлунку засосало. Через прочинені двері він побачив сцену, що йому навіть у страшному кошмара не могла приснитися. Горіла нічна лампа.
На подружньому ложі, безсоромно розкинувши ноги і відпустивши своє біляве волосся на подушку, лежала жінка. Все інше закривала фігура оголеного чоловіка, ритмічно зводившого свій зад до стелі. Жінка стогнала на весь голос, його дружина стогнала так, як зі Станіславом ніколи не стогнала. Станіслав був убитий на місці. Вся його життя рухнула вмить.
Скільки він простояв в такому напівпаралізованому стані, невідомо. Але коли Станіслав прийшов до тями, за свої дії вже не відповідав. У поліцейських протоколах це називається: в стані важкої душевної потрясіння.
Охоплений вогнем помсти за своє подружнє приниження, Станіслав почав судомно шукати кобуру з пістолетом на поясі. Її, зрозуміло, не було. Кортику теж не було. Станіслав кинувся на кухню.
Перше, що потрапило під руку, була виделка. Гарна мельхіорова виделка з набору, подарованого їм на весілля. Затиснувши в міцній офіцерській руці нештатну холодну зброю, Станіслав побіг назад до спальні. Ворвісшись, як торнадо, до обителі зрадниці, перехопив виделку другою рукою для вірності, принижений офіцер розмахнувся і: Рука ображеного військового не здригнулася.
Виделка, описавши широку дугу, майже повністю погрузилася посеред рухливих стегон черевомерця. Описувати крик, що роздався після удару, не візьмуся. Ветерен війни, що приїхав в гості до сина в квартиру по сусідству, переживший блокадний Київ і штурм Берліна, розповідав, що прокинувся з криком “Бомби!” і підняв на ноги всю сім’ю.
Щоправда, за відсутності бомбардувань і постраждалих, його переконували всією родиною хвилин сорок. І, незважаючи на те, що спати він потім ліг, в неіснуванні загиблих і руйнувань сумнівався аж до від’їзду.
У сусідів знизу діти описалися, а батьки ледве не наклали в штани через неповторний ультразвуковий вплив. А вівчарка інших сусідів вила до ранку, оплакуючи своє собаче життя.
Залишивши знаряддя помсти стирчати в анусі осквернителя, Станіслав круто повернувся імайже маршовим кроком вийшов зі спальні. Він мав тільки одне бажання: покинути ставший чужим дім, добряче напитися і зранку забрати свої речі.
Про скоєне Станіслав якось не задумувався. На здивування, в прихожій вже горіло світло. І ще стояла там Лариса, у домашньому халатику і з рушником на голові, гарна і зваблива. Для Станіслава, що втратив всі життєві орієнтири, потрясінь на цей вечір виявилося досить. З боку це нагадувало дитячу гру: замри.
Заціпеніння Станіслав не піддався, але слова з себе видавив з великим трудом.
— А там хто?
Тремтяча рука показала невизначено назад.
— Та твоє сімействіко Сергійко з дружиною. Його ж до нас перевели. Я їм спальню відступила, поки тебе немає. А сама з сином. Так стосовно криків, що там?
— Я… розумієш… там… виделка…
— А я митися ходила. Вдень тиск слабкий, а вночі ніяк. Слухай, Станіславе, у них щось сталося, здається…
— Ага, – тільки й сказав Станіслав і впав в обморок…
Те, що брат переводиться до них, що у нього дружина теж блондинка, що приїхати вони мали зараз, Станіслав, звісно, пам’ятав, але червона пелена, що спала йому на очі, затьмарила все, та й хто б міг подумати!
У кінцевому підсумку все закінчилося краще, ніж можна було очікувати. Сергієві заштопали задницю. Воєнлікар в шпиталі з трудом витягнув виделку, довго виражав захоплення богатирським ударом, а закінчивши операцію, поплескав Сергія на філеї і обрадував:
– Геморою ніколи не буде! У тебе там труба, без сучків і задоринок. Нафтопровід!
Помовчавши, і смикнувши, записав у журналі, що хворий сів на гвозди. Сидіти на стільчику по-людськи Сергій розучився на тривалий час. Спочатку плакав, коли йшов у туалет за великою нуждою, а повертаючись, ридав. Потім звик. Зараз вже напевно не пам’ятає часів, коли порівнював унітаз з електричним стільцем.
У дружини Сергія, Лєни, розпороті ноги звели чотири медсестри й хірург. Звели з великим трудом. Заікалася вона всього три місяці. І то тільки в ліжку. Загалом все закінчилося добре. Як кажуть, малою кров’ю. Сім’я не розпалася, а сімейне вогнище не зруйновано.
Життя тривало. Станіслав і Лариса як і раніше гуляли, тримаючись за руки і воркуючи як голуби. Сонце так само світило, а кораблі так само йшли в море. Але Лариса стала прибирати по шафах все гостре, аж до зубочисток, а Станіслав, приходячи додому, дзвонив у двері по п’ять хвилин і чекав, поки йому відчинять. Що стосується Сергія і його дружини, вони, хоч і пробачили Станіслава, ночувати у брата більше ніколи не залишалися…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...