Повернення до рідного села після втрати коханої.

З похорону своєї Валентини Олександр Степанович вирушив прямо до рідного села. У квартирі, де він жив із дружиною до останньої хвилини її життя, залишатися більше не міг, до того ж незабаром вона перейде у власність сина його дорогоцінної Валечки, адже спільних дітей у них не було…

Полинула на небеса мила, ніжна, незамінна… Залишила Олександра Степановича вдовцем доживати свого віку. Ось і крокував він від траси до села, де жили й померли його батьки, і в якому він не був уже багато років. Що там з хатою? Чи не занепала зовсім, не зруйнувалася?

Стояли останні травневі дні, пил ще не встиг затемнити яскравість молодого листя, а небо різали крилами невтомні ластівки… “Як добре, що життя триває навіть після нашого відходу!” – думав Олександр Степанович.

Два стенти в серці та перенесений інфаркт дозволяли сподіватися, що розлука з Валентиною довгою не буде.

Але побутові турботи ніхто не скасовував… Проходячи повз сусідський будинок, він зупинився біля Єгоровича, що сидів на лавці. “Треба б у магазин сходити, горілки купити та пом’янути з Єгоровичем Валентину”, – подумав Олександр Степанович.

– Пригощати мене не треба, я сьогодні свою норму виконав, – ніби прочитав думки Єгорович. – Завтра мене похмелиш!

Зрозумів Олександр Степанович, що звідси допомоги не дочекатися, тож пішов до хати своєї троюрідної сестри Віри – по інструмент, аби відламати дошки, що прибиті до дому.

Та й заночував у неї, а вранці з її сином Льошкою взялися до роботи. За кілька днів привели хату в доволі житловий стан. От тільки напівзгнилі наличники Віра суворо-настійливо наказала замінити, бо наличники – це ж вхід до душі господаря…

Збережений від батька столярний інструмент радував руки й грів душу. Олександр Степанович сам узявся майструвати нові наличники. Вирішив для себе: “Невже я, колишній льотчик-випробувач, підполковник у відставці, не впораюся з роботою, яку має вміти робити кожен нормальний чоловік?!”.

Упораавсь. А коли на його вікнах засяяли новенькі жовті різьблені наличники, з’явилися замовники. І приїжджі, і місцеві. Пенсії Олександрові Степановичу цілком вистачало, та від того, що люди потребували плодів його праці, на душі ставало тепліше… Привіз із міста свій спрацьований, але доглянутий “Таврію”, і справа пішла.

Одного разу наснився йому сон, після якого його весь день не залишало відчуття образи. Приснилось йому, що стоїть він на порозі тієї квартири, в якій жив з Валечкою, а вона йому й каже, так суворо: “Іди звідси, я тебе не пущу! Не треба тут без діла тинятися!”

Ніколи Олександр Степанович таких слів від Валентини не чув. І ще що ображало – це те, що в домі повно якихось людей, які там живуть, а йому місця не знайшлося! Смішно, звісно, сон же ж, але образа довго трималася в душі…

Ввечері того ж дня, повертаючись з магазину, ледве не натрапив на хлопчика років восьми, що сидів на ґанку. Хлопчик був худенький і чумазий. На щічках відмиті борозенки – видно, плакав. Назвався Грицьком.

На запитання, чому він увечері не вдома, відповів, що мама набила, розсердився й пішов.

Бачив Олександр Степанович, що щось тут не так… Кросівки на хлопчикові різні, хоч від бруду це й не дуже помітно. Штани теж брудні, рвані…

Годував його, напоїв молоком, принесеним від Віри, і відправив до матері. А вранці не здивувався тому, що Грицько спить на його ґанку, загорнувшись у половик. Взяв його на руки й переніс на диван, а хлопчик так і не прокинувся.

Коли гість усе ж таки прокинувся, відмив його – бруд так і відлетала шматками. Вернувся, сказав вночі. Прийшов додому, а мами там нема – замість неї п’яні чоловіки сваряться. Залишив Олександр Степанович гостя за сніданком і пішов прояснити ситуацію до Віри.

– Знаю, знаю, про що будеш питати, – відповіла сестра. – Мати у нього наркоманка. За два роки після загибелі батька Грицька зовсім скотилася. Та тут таких повно! Ні опікунство, ні захист прав дитини у нас не працюють! Минулого року тут парочка по п’янці дітей у хаті заморозила – в коморі закрили, а відкрити забули. І Грицько у Ельвіри цю зиму не переживе – загубить вона його. Зовсім одуріла!

Олександр Степанович вирушив на інший кінець села до Ельвіри. Те, що він побачив, перевищило його найгірші очікування: щось брудне, обсмикане, синювато-фіолетового кольору, колись, мабуть, жінка, зажадала з нього горілку за право виховувати і годувати її сина.

Тремтячи від огиди, Олександр Степанович пішов додому. Біля ґанку Грицько домивав останнє колесо “Таврії”. Машина блищала на сонці, як новенька…

Увечері, укладаючись спати на надувному матраці, Грицько попросив дозволу називати Олександра Степановича батьком Сашком.

– Тато Сашко, адже ми тепер сім’я, – з надією заглядаючи в очі Олександру Степановичу, питав Грицько.

– Ну, звісно, сім’я! – відповів ставши раптом татом Олександр Степанович.

– А добре, коли в сім’ї є жінка!

– Ти мене, мабуть, одружити хочеш, друже? – спитав новоспечений тато.

– Та ні, не одружити! Ну, я потім тобі все розкажу!

Наступного дня, повернувшись від замовника, Олександр Степанович побачив біля хати вже двох працівників. Невелика ділянка землі, розміром два квадратних метри, була ретельно оброблена. У свіжовскопану землю Грицько і худюща дівчина в гумових чоботах саджали цибулю.

– Ось, приятелька моя, Лізка! – зніяковіло пояснив Грицько. – Банку цибулі вкрала – саджає. Жінки ж і повинні щось саджати й вирощувати, або дітей народжувати – а то які ж вони жінки! А Лізка – вона хороша, у своїх не краде!

Десятирічна Лізка розповіла, що мати її відправила з сусіднього села до бабусі, а бабуся вже рік як померла, і будинок її заколочений.

– А як же…?

– А мама забула, що бабуся померла. Вона на похорони п’яна приїхала, а з похорону її теж п’яну привезли і біля будинку викинули з машини. А я подумала, ну, раз мама з дому виганяє, то що – буду жити самостійно! А можна, я в вашій сім’ї жити буду? Я все вмію, все буду робити – і прати, і їсти готувати, і на городі працювати!

Вид у Лізки був такий жалюгідний і винуватий, ніби вона щось украла у Олександра Степановича…

“От чому мені Валентина не дозволяла прийти! – зрозумів Олександр Степанович. – Тут, на Землі, у мене ще є справи…”

Увечері відбулася важлива розмова з Вірою.

– Ну, добре, прогодуєш ти цих бездомних, а з законом як?! Адже у них матері є! – попереджала Віра.

– Та не в тому справа! Я б уладнав ці справи, та скільки проживу – не знаю! Ось приніс я тобі, Віра, свою заначку – якщо раптом щось станеться зі мною, знайди їм дитячий дім кращий або на себе опіку оформ.

І простягнув їй загорнуту в газетний папір пачку грошей: “Тут п’ятдесят тисяч гривень.”

“От чому мене Валечка до себе не пускала! Значить, поживу ще, отже, мої земні справи поки не завершені! – думав Олександр Степанович, крокуючи до свого дому. – Так, краще не скажеш, ніж Шевченко – дні наші злічені не нами!”.