Повернення з роботи: двері замкнені зсередини.

Виходжу з роботи, приходжу додому, а двері замкнені зсередини.

Стукаю. Відчиняє мені жінка у моєму фартусі і з моєю лопаткою в руках. Я остовпіла. Більше того, вона запросила мене в будинок і повідомила, що мій чоловік скоро прийде і все пояснить.

У хаті — безлад. Скрізь валізи й мішки з одягом. Розібрані меблі вздовж стін стоять. Якісь діти граються з іграшками мого малюка.

Йду на кухню, питаю у неї, хто вона така і що тут робить. Вона знову каже, що чоловік пояснить.

Що я могла подумати? Вона не рідня — всіх родичів я знаю. Не колишня дружина — ми обоє в перших шлюбах. Подруга? Знайома? Сказала б, не стала інтригу підігрівати. Коханка? Ну, звісно! Привів її у наш дім, а тепер накаже зібрати речі. Логічно? Логічно.

Я хапаю жінку і тягну її до виходу з квартири. Вона верещить, діти плачуть. Притягла її до коридору і сказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб їхній духу тут не було. Вона вперлася. Сказала, що я пошкодую, і що чоловік цього не пробачить. Ну точно — коханка. Сумнівів більше не було.

Йти вона відмовилася. У нас квартира на мене оформлена, хоч і куплена у шлюбі. Чоловік — співвласник, але це ніде не написано. Викликала поліцію. Сказала, що в мою квартиру проникли і грабують.

Я не збрехала — у неї ж була моя лопатка. А звідки мені знати, що вона задумала? Може, вона саме її хотіла вкрасти?

Поліція приїхала одночасно з чоловіком. Він почав заспокоювати правоохоронців. Розказав, що дав ключ від квартири своїй родичці, а мене не попередив. Мені погрозили пальцем і налякали штрафом за неправдивий виклик.

Як тільки поліцейські пішли, ця дама почала скаржитися моєму чоловікові на мою неурівноваженість. Сказала, що мене лікувати треба.

— Хто це і що вона тут робить? — запитала я, ледь стримуючи гнів.

— Це — Фея. І в неї зараз тяжкий період. Поки поживе з нами, — пояснив чоловік.

— Хто вона така? — я ледве стримувалася, щоб не кричати.

— Заспокойся. Вона — дружина Антона, пам’ятаєш, я тобі розказував — ми разом служили. Він загинув, а його мати вигнала Фею з дому. Їй нікуди йти. Вона не працює, у декреті, пенсію ще не призначили. Квартира не Антона, а його матері. Тому поки Фея поживе тут. Я винен Антону. Любонько, це не обговорюється.

Мій чоловік говорив, а на обличчі цієї жінки розквітала усмішка. Не схожа вона на вдову, вигнану на вулицю! Я не вірила жодному слову.

— Міша, ти будеш рагу? Я там зварила… — кокетливо підморгнула ця вдовичка.

Я знову зірвалася. Відібрала у неї свою лопатку, пішла на кухню і вилила її рагу в унітаз. Не дозволю тут командувати. Не дивно, що її з дому виставили, таку нахабну.

— Ти хвора! Чим я тепер дітей годуватиму? — заволала Фея.

— Не кричи, ти гостя. Не зважу на дітей, вилетиш звідси як пробка. Зрозуміла?

Чоловік попросив не сваритися. Я відмовилася. Мені в квартирі ця жінка не потрібна.

— Це і моя квартира теж, не забувай. Треба буде Феї і дітям прописку зробити. Хочеш сама з’їздити, чи мені через суд?

Нічого собі. А вона ще ширше посміхатися почала. Я сказала чоловікові, щоб сам сходив у садок за дитиною, зібралася і пішла. До подруги.

— Може, їй і справді потрібна допомога? — припустила Ольга, моя найкраща подруга, майже сестра.

— Ні. — Покачала я головою. — Ті, кому допомога потрібна, так себе не поводять. Вони просять. А ця стала, як господиня. Щось тут не чисто. І на жінку, що втратила чоловіка, вона не схожа. От уяви, ти овдовіла…

— Я ще навіть не заміжня! — перебила мене Оля.

— А ти уяви, що маєш чоловіка. От. Тебе вигнали на вулицю з дітьми. Але тебе прихистив армійський друг твого чоловіка. І ти стоїш йому обольстительно усміхаєшся, а його дружина для тебе — порожнє місце. Так не буває!

— Може, вона завжди всім усміхається.

— Ні. Тут є підвох, і я його розкрию. Давай ноутбук! — наказала я.

Я переглянула всіх друзів моєї чоловіка й знайшла трьох Антонів. Одному — 46 років, він не міг служити з моїм чоловіком. Другий — син наших знайомих. А третій — ось він, у сімейному стані поруч зазначено ім’я Фея.

— Ось він. Був в мережі місяць тому,— копнула я пальцем в екран.

— Переглянь родичів за прізвищем.

— Не вчи тата. Знайду.

Ми знайшли Таню, ймовірно, сестру цього Антона. Я їй написала, висловила співчуття стосовно Антона й запитала, чому вигнали його вдову.

Дівчина була офлайн, ми терпляче чекали відповіді за чашкою чаю.

Таня відповіла через годину. Вона подумала, що я — шахрайка, написала, що її брат живий, і попросила не турбувати. Я знову написала їй, все пояснивши. Відповідь була: кілька смайлів і рада: гнати аферистку Фею.

Якщо коротко, то Фея — транжирка. Антон, поїхавши у тривале відрядження, залишив гроші на дружину й дітей матері. А Фея вирішила попросити гроші на щось собі. Їй відмовили. Тоді вона здала квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму одразу й подумала, куди приткнутися з дітьми. Так, щоб безкоштовно.

Тоді вона згадала розповіді Антона про мого чоловіка, який йому винен. І написала, навівши три коробки неправди.

Ми з Олею запросили у Тані номер телефону її брата і поїхали до мене додому виселяти «вдову».

Ви б бачили обличчя мого чоловіка, коли я дала телефон з голосом живого товариша.

За Феєю приїхала її свекруха. Давши відлуп, вона забрала й брехуху й онуків. Поки її чоловік і мій чоловік виносили речі.

На чоловіка я розсердилася. Непорадившись, привів у наш дім цю нахабну жінку. Я залишила чоловіка з дитиною, а сама пішла з Олею продовжити святкування.

З Танею ми продовжили переписку, і навіть домовилися зустрітися. Наприкінці вона написала, що її брату з дружиною не пощастило. І знаєте, я погоджуюсь.

Чоловік пообіцяв, що більше таке не повториться, і без мого відома ніхто на поріг не ступить.

На згадку від Феї мені залишилися джинси — вона встигла дещо розпакувати й залишила ці нові штани мого розміру. Я залишила їх як компенсатор моральної шкоди.