Повернення з роботи: осіння темрява і невидимі дороги.

Оля поверталася додому з роботи. Осінь, сирість, темрява… Ліхтарі ледве освітлювали маленькі ділянки дороги, а далі – суцільна пітьма.

Оля не любила осінь. Особливо цю. Бо саме цієї осені вона розірвала заручини зі своїм нареченим. За два місяці до весілля сталася трагедія: він підняв на неї руку. Оля такого пробачити не могла.

Звичайно, потім вибачався, мовляв, не знає, як це сталося, і запевняв, що такого більше не повториться.

— І як ти можеш бути впевнений, якщо навіть не зрозумів, як таке трапилось? — різко відповіла Оля.

— Оль, ти ж мене сама довела, я просто не стримався. Прости! Я обіцяю, що більше ніколи!

Та Оля не повірила обіцянкам. Якщо вдарив раз, то вдарить і вдруге. До того ж причин не було. Хоч якесь виправдання… Наприклад, вона б його зрадила. Або образила його матір. Але ні, нічого такого. Оля лише сказала, що втомилася і що він сам може приготувати вечерю.

А далі слово за словом, сварка про те, хто і які обов’язки має в домі, взаємні образи, і врешті цей удар…

Оля того ж дня зібрала свої речі і повідомила всім, що весілля скасовується. Батьки її жили в іншому місті, але тут у Олі вже була робота і друзі. Проте житла не було. Вона вже рік жила в квартирі нареченого. Але нічого, згадала важку молодість. Зняла маленьку квартирку на околиці міста. Сусіди не з найкращих, але ціна дуже сподобалася.

З такими думками вона йшла додому темним провулком. Сподівалася, що ніхто на неї не нападе.

До дому залишалося метрів сто, коли Оля побачила силует. І цей силует якось дивно похитувався.

«Наркоман чи псих» — подумала Оля, вирішивши обійти його великою дугою. Зір у Олі був не дуже, тому побачила, хто стоїть, лише підійшовши ближче.

Це була молода жінка, а похитувалася вона тому, що на руках у неї була дитина. У жовтні на вулиці не дуже тепло, сьогодні взагалі температура майже до нуля опустилася. Але жінка була одягнена лише в тоненьку куртку, а на ногах тапочки. Дитина ж була закутана лише в ковдру.

Спочатку Оля хотіла пройти повз. Те, що це жінка з дитиною, не виключало можливості, що вона може бути наркоманкою чи психічно не здоровою. Особливо в такому районі.

Але совість відругала Олю за безсердечність. Вона згадала, що байдужість – найгірше з почуттів. Переборовши страх, підійшла до незнайомки.

— Вибачте, чи у вас все гаразд? — запитала Оля.

Жінка підняла голову і здивовано подивилася на неї, ніби не помітила, як Оля підійшла.

— Так… все нормально, — швидко відповіла вона, оглядаючись на під’їзд.

— Не змерзли? На вулиці прохолодно.

Жінка не відповідала, але було видно, що Оля влучила в точку. Вона явно замерзла.

— Ви тут живете? – продовжувала розпитувати Оля.

— Так. Я скоро вже піду додому, — намагалася посміхнутися незнайомка з посинілими губами.

Олі варто було б піти, але як піти?

— Я живу в сусідньому будинку, давайте піднімемося до мене попити чаю і зігрітися.

Жінка думала лише мить, а потім кивнула.

Вони піднялися до Олі в квартиру. І хоч Оля переживала, що ця жінка може виявитися злодійкою чи ще гірше, серцем відчувала, що у неї щось сталося.

— Можна я сина покладу десь? — запитала вона.

— Звичайно. Можете на диван, а я поки поставлю чайник.

Незнайомка з’явилася на кухні через кілька хвилин. Вона все ще стискала і розтискала пальці в кулак, бо вони явно оніміли.

Оля зробила чай і відразу підсунула до жінки чашку.

— Дякую, — тихо промовила вона, зігріваючи замерзлі пальці.

— У мене є заморожена піца, зараз поставлю її в духовку, — посміхнулась Оля. – Повечеряємо.

— Мені так незручно… — пробурмотіла гостя, не піднімаючи очей.

— Що ви, я сама все одно не з’їм!

Жінка посміхнулася. Вона явно розуміла, що Оля її підбадьорює.

— Дякую вам, — кілька хвилин потому промовила вона. – Я справді дуже замерзла.

— Мене Оля звуть, — представилася господиня дому.

— А мене Аня. А сина – Денис.

— Дуже приємно.

Аня більше не здавалася Олі небезпечною. Навпаки, вона виглядала розгубленою і наляканою.

— Що з вами сталося, Аня? – запитала Оля.

Та зітхнула і тут же почервоніла. Їй було явно соромно.

— Мій чоловік… Він напився, почав мені погрожувати. Потім взяв ніж. Ну я і схопила сина, вибігла на вулицю. Ви не подумайте, — відразу забормотала вона, — коли він тверезий, він дуже хороший. Але як вип’є…

— Аня, такого терпіти не можна, я знаю, що кажу, — тихо промовила Оля. – Мій наречений теж підняв на мене руку, і я пішла. Якщо вдарив раз, ударить і ще раз. Та й хто знає, що в голові у п’яного? А у вас маленький синочок. Треба йти.

Аня сумно посміхнулася.

— Я і сама знаю, та нікуди. Батьки померли, а брат забрав їхній дім, обманувши мене. Збережень у мене немає, на роботу зараз не вийду – Дениска зовсім маленький. Друзів близьких у мене немає, та й кому потрібна якась жінка з дитиною? Тому і терплю, аби син спав у теплому ліжечку. Коли чоловік приходить п’яним, я стараюся піти гуляти з дитиною. І коли він засинає, я повертаюся. Сьогодні ось не встигла вийти раніше…

Олі було дуже жаль Аню. Коли вона сама розійшлася із хлопцем, у неї була велика підтримка. Батьки, друзі. Було куди піти, і робота є. А ось маленької дитини немає. І так, Оля легко розмірковує про те, що треба йти. А куди йти Ані, незрозуміло. Начебто, є якісь центри допомоги, але невідомо, які там умови.

— Я зараз вже піду, не хочу набридати. Чоловік, мабуть, заснув. Дякую вам величезне, — промовила Аня, поки Оля роздумувала над усією цією ситуацією.

— Почекайте.

Оля і сама не зрозуміла, як прийшла до цієї думки. Напевне, вона лише трохи доторкнулася до того жаху, в якому живе Аня, і розуміла, як їй страшно, боляче і образливо. Їй дуже захотілося допомогти цій нещасній жінці.

Аня запитально подивилася на господиню. Олі ще був шанс передумати, але вона ним не скористалася.

— Зараз підемо, заберемо твої речі і речі сина, а потім ти житимеш у мене. Справимося. Подавай на аліменти, нехай платить. Можливо, й няню дитині знайдемо, а ти працювати підеш.

— Ні-ні, — злякано промовила Аня, — я так не можу. Ти ж мене навіть не знаєш.

— Але я знаю, що не можу залишити тебе в біді.

Поки чоловік Ані спав, жінки перенесли всі речі Ані та її сина в квартиру до Олі. Так, Ані довелося спати на підлозі, але це вони вирішили обдумувати пізніше. А Денису знайшли місце в колясці, яку теж забрали.

Коли знайомі Олі дізналися, що вона зробила, то були в шоці. Як так? Це ж не кошеня підібрати? Але Оля просто відмахувалися, мовляв, справляться.

І вони справилися. Оля і Аня стали найкращими подругами. Після розлучення Аня подала на аліменти, і їх вистачало на утримання сина. Потім, коли син трохи підріс, Аня знайшла підробіток в інтернеті, і стало набагато легше. Ще трохи пізніше вона віддала Дениска у приватний дитячий садок, бо у державний такого маленького не брали, а сама вийшла на роботу.

Тепер їм вистачало грошей, щоб зняти двокімнатну квартиру. Оля стала хресною мамою Денису, і той її просто обожнював.

Коли Денису виповнилося три, Оля зустріла чоловіка, і незабаром вони з Анею роз’їхались. А потім і Аня зустріла молодого чоловіка.

Але їхня дружба не закінчилася. Вони часто бачилися, потім і сім’ями стали дружити. Життя обох налагодилося, і Аня не переставала говорити, як вона вдячна Олі. І що, якби не вона, можливо, Аня б і не вижила.

Аня та Оля вийшли заміж. І в Ані скоро народилася друга дитина. Дівчинка.

Вона спершу подзвонила своєму чоловікові, а потім одразу ж подрузі.

— Народила?! – схвильовано спитала Оля. Вона теж була вагітна, але їй народжувати через три місяці.

— Так! Дівчинка!

— Ура! Вітаю.

— Дякую.

— Як назвали? А то ти досі не говорила.

Аня посміхнулася. Так, не говорила. Не хотіла псувати сюрприз.

— Красиве ім’я. Ті, хто його носять, духом міцні. А ще вони дуже добрі. Я точно знаю. Назвала дочку Оля.