Повертаюся додому з роботи: двері зачинено зсередини.

Виходжу з роботи, повертаюся додому. Двері зачинені ізсередини.

Стукаю. Відчиняє жінка. В моєму фартуху й з моєю ложкою в руках. Я отетеріла. Ба більше, вона мене запрошує до дому й повідомляє, що мій чоловік скоро прийде і все пояснить.

У квартирі безлад. Усюди валізи й мішки з одягом. Розібрані меблі стоять уздовж стін. Якісь діти граються з іграшками моєї дитини.

Потім заходжу в кухню, питаю в неї — хто вона така і що тут робить. Вона знову щось про чоловіка говорить, що він сам усе пояснить.

Що б я мала подумати? Вона не родичка, я ж усіх його родичів знаю. Не колишня дружина — ми обидва в першому шлюбі. Подруга? Знайома? Сказала б, не стала інтригу накручувати. Коханка? Звичайно! Привів її в наш дім. Скоро прийде, скаже мені, щоб зібрала речі. Логічно? Логічно. Я хапаю жінку й тягну її до виходу з квартири. Вона верещить, діти в сльози. Дотягнула до коридору й сказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб духу їх тут не було. Вона вперлася. Сказала, що я пожалкую й що мій чоловік мені цього не простить. Ну точно — коханка. Останні сумніви розвіялись.

Виїжджати вона відмовилася. Квартира оформлена на мене, хоч і куплена в шлюбі. Чоловік — співвласник, але це ніде не записано. Викликала поліцію. Сказала, що в мою квартиру проникли й грабують.

Я не збрехала — у неї в руках була моя ложка. Звідки я знала, навіщо вона їй? Може, вона саме її красти прийшла? Поліція приїхала одночасно з чоловіком. Він почав заспокоювати правоохоронців. Розповів, що дав ключі від квартири своїй родичці, а мене не попередив. Мені погрозили штрафом за неправдивий виклик і пішли.

Як тільки поліцейські пішли, ця пані почала жалітися чоловікові на мою поведінку. Сказала йому, що мене лікувати потрібно.

— Хто це і що вона тут робить? — ледь стримуючи гнів, питаю.
— Це — Фаїна. У неї зараз важкі часи. Вона поки у нас поживе, — пояснив чоловік.
— Хто вона, твою ж мати, така? — уже не витримую.
— Заспокойся. Вона — дружина Антона, пам’ятаєш, я розповідав тобі — ми служили разом. Він загинув, а його мати вигнала Фаїну з дітьми. Їй нікуди йти. Вона не працює — у декреті, пенсію ще не призначили. Квартира була не Антона, а його матері. Тож поки Фая тут поживе. Я зобов’язаний Антонові. Люба, це не обговорюється.

Чоловік говорив, а на обличчі цієї жінки розцвітала усмішка. Вона ані трохи не нагадувала вдову, яку вигнали з дітьми! Я не вірила жодному слову.
— Мишенько, ти рагу будеш? Я тут приготувала… — кокетливо кліпає ця вдовушка.
Тут я знову здалася. Відібрала в неї ложку, пішла на кухню і вилила її рагу в унітаз. Тут всякі будуть господарювати. Не дивно, що її з дому вигнали.
— Ти що, божевільна? Чим я дітей годуватиму? — заверещала Фая.
— Не верещи, ти в гостях. Не дивлячись на дітей, вилетиш, як миленька. Зрозуміла?
Чоловік попросив не сваритися. Відмовила. Мені ця дама в квартирі не потрібна.
— Це і моя квартира теж, не забувай. Треба буде Фаї та дітям реєстрація. Ти сама поїдеш, чи мені через суд свою частку виділяти?

Офигіти. А вона ще ширше усміхається. Я сказала чоловікові, нехай сам іде за нашою дитиною в садок, зібралася і пішла. До подруги. Для мозкового штурму.
— Може, їй справді допомога потрібна? — припустила Оля, моя найкраща подруга, майже сестра.
— Ні. — покачала я головою. — Ті, кому потрібна допомога, так не чинять. Вони просять. А ця стоїть як господиня. Щось тут не чисто. І її вигляд на жінку, яка втратила чоловіка, не схожий. Ось уяви, ти овдовіла…
— Я ж навіть не замужем! — перебила мене Олішна.
— А ти уяви, що у тебе є чоловік. І так. Ти овдовіла, тебе виперли з дітьми на вулицю. Але тебе прихистив армійський друг твого чоловіка. І ти стоїш йому обольстливо усміхаєшся, а його дружина для тебе — пусте місце. Так не буває!
— Може, вона така сама по собі — всім усміхається.
— Ні. Тут є подвох, і я докопаюсь до нього. Неси ноутбук! — командую я.

Я прошерстила всіх друзів чоловіка та знайшла трьох Антонів. Одному — 46 років, він не міг служити з моїм чоловіком. Другий — син наших знайомих. І ось третій — це він, поруч з його ім’ям статус одружений з Фаїнкою.

— Ось він. Був на зв’язку місяць тому, — ткнула в екран.
— Родичів пошукай, за прізвищем.
— Не вчи вченого, вже шукаю.

Знайшли ми якусь Тетяну. Судячи з усього, сестру цього Антона. І я їй написала. Висловила співчуття з приводу Антона і запитала, за що вигнали його вдову.

Дівчина була офлайн, і ми терпляче стали чекати відповіді за парою чарок чаю.

Тетяна відповіла за годину. Подумала, що я — шахрайка. Написала, що її брат живий, і попросила її не турбувати. Я знову їй написала все пояснивши. Відповідь була така — багато усміхнених смайлів і порада: гнати аферистку-Файку до всіх чортів.

Якщо коротко, то Фая — транжира. І Антон, виїхавши в тривале відрядження, залишив гроші на дружину і дітей своїй матері. А Фая спробувала випросити грошей собі на щось там. Їй було відмовлено. Тоді вона здала свою квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму одразу і стала думати, куди ж притулитися з дітьми. Та щоб безкоштовно.

Тоді вона згадала розповіді Антона про мого чоловіка, за яким числився борг. І написала йому, збрехавши з трьох коробок.

Ми з Олішною попросили у Тетяни робочий номер телефону її брата і відразу зібралися до мене додому, виселяти удавану вдовушку.

Ви б бачили обличчя мого чоловіка, коли я дала йому телефон і він почув голос свого товариша. Живого та здорового.

За Файкою приїхала свекруха. Давши дочці ляпаса, вона забрала і брехуху, і онуків. Поки її чоловік, батько Антона, разом з моїм чоловіком виносили речі.

На чоловіка я образилася серйозно. Не порадившись, він притягнув у наш дім цю хитру бабенку. Коротше, я залишила чоловіка з дитиною, а сама поїхала з Олішною продовжувати гулянку.

З Тетяною продовжила переписку, навіть домовилися зустрітися. Наприкінці вона написала, що її брату не пощастило з дружиною. І знаєте, я з нею згодна.

Чоловік поклявся, що більше такого не повториться. І ніхто не переступить поріг нашої квартири без мого попередження.

На пам’ять від Фаїни мені залишилися джинси — вона встигла якісь речі розпакувати, і ці штани забула у нас. Новісінькі з бірочкою, якраз мого розміру. Я їх собі лишила, в якості компенсації моральної шкоди.