Повертаюся з роботи, а двері замкнені зсередини.

Виходжу з роботи, приходжу додому. Двері зачинені зсередини.

Стукаю. Відчиняє мені жінка в моєму фартусі та з моєю ополоником в руках. Я завмерла від здивування. Більше того, вона запросила мене всередину і сказала, що мій чоловік скоро прийде і все пояснить.

В оселі — хаос. Скрізь валізи та мішки з одягом. Уздовж стін розібрані меблі. Якісь діти граються іграшками моєї дитини.

Входжу на кухню, питаю, хто вона така і що вони тут роблять. Вона знову про чоловіка повторює, мовляв, він сам все пояснить.

Що я могла подумати? Вона не родичка — я знаю всіх його рідних поіменно. Не колишня дружина — у нас у обох перший шлюб. Подруга? Знайома? Сказала би, не стала б інтригу накручувати. Коханка? Звісно! Привів її до нашого дому. Зараз прийде і скаже, щоб я пакувала речі. Логічно? Логічно.
Я вхопила жінку і потягла її до виходу з квартири. Вона кричить, діти плачуть. Притягнула в коридор і сказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб духу їх не було в моєму домі. Вона вперлася. Сказала, що я ще пошкодую і що мій чоловік мені цього не пробачить. Ну, точно — коханка. Останні сумніви розвіялися.

Іти вона відмовилася. У нас квартира записана на мене, хоч і придбана в шлюбі. Чоловік — співвласник, але це ніде не вказано. Я викликала поліцію. Сказала, що до моєї квартири проникли злодії.

Я не збрехала — в неї все ще був в руках мій ополоник. І звідки я знала, навіщо він їй? Може, вона саме його вкрасти прийшла?
Поліція прибула одночасно з чоловіком. Він почав заспокоювати правоохоронців. Розказав їм, що дав ключі від квартири своїй родичці, а мене не попередив. Мені погрозили пальцем і налякали штрафом за хибний виклик.
Ледь поліцейські пішли, ця дама взялася скаржитися моєму чоловікові на мою нервозність. Так і сказала йому, що мене треба лікувати.

— Хто це і що вона тут робить? — я ледве стримувалась, щоб не кричати.
— Це — Ганна. І у неї зараз важкий період. Поки вона поживе у нас, — пояснив нарешті чоловік.
— Хто вона, твою ж мати, така? — почала я кричати.
— Заспокойся. Вона — дружина Юрія, пам’ятаєш, я тобі розповідав, ми з ним служили разом. Він загинув, а його мати вигнала Ганну з дому. Їй нікуди йти. Вона не працює — в декреті, пенсію ще не оформили. Квартира була не Юрієва, а його матері. Тож поки Ганна житиме тут. Я винен Юрію. Кохана, це не обговорюється.

Мій чоловік говорив, а на обличчі цієї жінки розцвітала посмішка. Вона ні на мить не виглядала засмученою вдовою, яку вигнали з дітьми з оселі! Я жодному її слову не повірила.
— Михайлику, ти будеш рагу? Я тут зварила… — кокетливо тріпала віями ця вдовичка.
Тут я не витримала. Я відібрала у неї свій ополоник, пішла на кухню і вилила її рагу в унітаз. Нічого дивного, що її з дому вигнали, таку нахабну.
— Ти божевільна, чим я дітей годувати буду? — заволала ця Ганна.
— Не кричи, ти в гостях. Не подивлюся на дітей, вилетиш звідси як миленька. Зрозуміла?
Чоловік попросив не сваритися. Я відмовилася. Мені ця дама не потрібна в квартирі.
— Це і моя квартира теж, не забувай. Треба буде Ганні та дітям реєстрацію зробити. Ти сама поїдеш, чи мені спочатку через суд свою частку виділяти?

Не можу повірити. І ця ще ширше посміхається. Я сказала чоловіку, щоб він сам сходив у садок за дитиною, зібралася і пішла. До подруги. Для мозкового штурму.
— Може, їй дійсно потрібна допомога? — припустила Оксана, моя найкраща подруга, майже сестра.
— Ні. — похитала я головою. — Ті, кому потрібна допомога, так себе не поводять. Вони просять. А ця стоїть, як господиня. Щось тут не чисто. Та й на жінку, що втратила чоловіка, вона не схожа. От уяви, що стала б вдовою…
— Я ще навіть не заміжня! — перебила мене Оксана.
— А ти уяви, що в тебе є чоловік. Так от. Ти стала вдовою, тебе вигнали з дітьми на вулицю. Але тебе прихистив друг армійський твого чоловіка. І ти стоїш йому обольстливо усміхаєшся, а його дружина для тебе — порожнє місце. Та не буває так!
— Може, вона сама по собі така — всім усміхається.
— Ні. Є тут підвох, і я до нього докопаюся. Неси ноутбук! — наказала я.

Я пошукала всіх друзів чоловіка і знайшла трьох Юріїв. Одному — 46 років, він не міг служити з моїм чоловіком. Другий — син наших знайомих. А ось третій — то він, і в сімейному положенні красується ім’я Ганна.
— Ось він. Був в мережі місяць тому, — тикнула я пальцем в екран.
— Родичів подивись, по прізвищу.
— Не вчи батька, зараз знайду.
Ми знайшли якусь Тетяну. Судячи з усього, сестру цього Юрія. І я їй написала. Висловила співчуття щодо Юрія і спитала, за що була вигнана його вдова.

Дівчина була офлайн, і ми стали терпляче чекати відповіді за чашкою чаю.
Тетяна відповіла приблизно через годину. Вона подумала, що я — шахрайка. Написала, що її брат живий, і попросила її не турбувати. Я знову їй написала, все пояснивши. Відповідь була такою — купа смайликів, що сміються, і порада: виганяти шахрайку-Ганну куди подалі.

Якщо коротко, то Ганна — марнотратниця. І Юрій, поїхавши в довготривале відрядження, залишив гроші на дружину і дітей своїй матері. А Ганна спробувала добитися грошей собі на щось там. Їй було відмовлено. Тоді вона здала свою квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму одразу і стала думати, куди ж подітися з дітьми. Та так, щоб безкоштовно.
Тоді вона згадала розповіді Юрія про мого чоловіка, за яким числився борг. І написала йому, набрехавши три короби.
Ми з Оксаною попросили у Тетяни номер телефону її брата з відрядження і відразу вирушили до мене додому, виселяти міфічну вдовичку.

Бачили б ви обличчя мого чоловіка, коли я дала йому телефон, і він почув голос свого товариша. Живого та здорового.
За Ганною приїхала її свекруха. Давши невістці підзатильник, вона забрала і брехуху, і онуків. Поки її чоловік, батько Юрія, разом з моїм чоловіком виносили речі.

На чоловіка я образилася, серйозно. Не порадившись, він притягнув до нашого дому цю крутійку. Взагалі, я залишила чоловіка з дитиною, а сама поїхала з Оксаною продовжувати святкування.

З Тетяною ми продовжили переписку, навіть зустрітися домовилися. Наприкінці вона написала, що її брату не пощастило з дружиною. І знаєте, я з нею згодна.

Чоловік поклявся, що більше такого не повториться. І ніхто не переступить поріг нашої квартири без мого повідомлення.
На пам’ять від Ганни мені залишилися джинси — вона встигла якісь речі розпакувати, і забула ці штани в нас. Новенькі, з бирочкою, якраз мого розміру. Я їх собі залишила, як компенсацію моральних збитків.