З життя
Повертаюся з роботи: двері замкнені зсередини.
Виходжу з роботи й повертаюсь додому. Двері зачинені зсередини.
Стукаю. Відчиняє мені жінка. В моєму фартуху і з моєю кухарною ложкою в руках. Я була в шоці. Більше того, вона запросила мене в дім і повідомила, що мій чоловік скоро прийде і все пояснить.
У квартирі — безлад. Повсюди валізи та торби з одягом. Розібрані меблі вздовж стін. Діти граються з іграшками нашої дитини.
Йду на кухню, питаю, хто вона така і що вони тут роблять. Вона знову про чоловіка каже, що він сам усе пояснить.
Що я мала подумати? Вона не родичка — усіх його родичів я знаю. Не колишня дружина — у нас у обох перший шлюб. Подруга? Знайома? Сказала б, не стала б нагнітати інтригу. Коханка? Звісно ж! Привів її в наш дім, зараз прийде і скаже збирати речі. Логічно? Логічно.
Схопила я жінку і потягла до виходу. Вона кричить, діти плачуть. Витягла в коридор і сказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб їхнього духу в квартирі не було. Вона вперлася. Сказала, що я пожалію і мій чоловік мені цього не пробачить. Ну точно — коханка. Останні сумніви розвіялися.
Вона відмовилася йти. У нас квартира оформлена на мене, хоч і купували в шлюбі. Чоловік — співвласник, але про це ніде не написано. Викликала поліцію. Сказала, що в мою квартиру проникли і крадуть.
Я не збрехала — у неї все ще була моя кухарна ложка в руках. І звідки я знала, навіщо їй це? Може, вона саме за цим і прийшла?
Поліція приїхала разом із чоловіком. Він почав заспокоювати їх. Розповів, що дав ключ від квартири своєї родички, а мене не попередив. Мені погрожували штрафом за хибний виклик.
Щойно поліцейські пішли, ця дама почала жалітися моєму чоловікові на мою нестриманість. Казала, що мене лікувати треба.
— Хто це і що вона тут робить? — ледве стримувалась, щоб не кричати.
— Це — Фаїна. І у неї зараз складний період. Поки що вона поживе в нас, — пояснив чоловік.
— Хто вона, на вашу милість, така? — почала кричати.
— Заспокойся. Вона — дружина Антона, пам’ятаєш, розповідав я тобі — ми з ним служили разом. Він загинув, а його мати вигнала Фаїну з дому. Їй нікуди йти. Не працює — в декреті, пенсію ще не призначили. Квартира не Антона була, а його матері. Тож поки Фая поживе тут. Я повинен Антону. Кохана, це не обговорюється.
Чоловік промовляв, а на обличчі тієї жінки розквітала усмішка. Вона геть не виглядала на безутішну вдову, яку вигнали з дітьми з дому! Я їй не вірила.
— Мишенько, ти рагу хочеш? Я там приготувала… — кокетливо кліпає очима ця вдовиця.
Тут я зірвалася. Забрала свою ложку, пішла на кухню і вилила її рагу в унітаз. Не дам тут всім розпоряджатися. Не дивно, що її з дому вигнали, нахабну таку.
— Ти, хворенька, чим я дітей годуватиму? — загула та Фая.
— Не ори, ти в гостях. Не подивлюся на дітей, вилетиш звідси, як миленька. Зрозуміла?
Чоловік попросив не сваритися. Я відмовилася. Мені ця дама в квартирі не потрібна.
— Це і моя квартира теж, не забувай. Треба буде Фає і дітям реєстрацію зробити. Ти сама поїдеш, чи мені через суд свою частку виділити спершу?
Шок. А вона ще ширше усміхається. Сказала чоловікові, щоб сам сходив у садок за дитиною, зібралася і пішла. До подруги. Для мозкового штурму.
— Може, їй справді потрібна допомога? — припустила Оля, моя найкраща подруга, майже сестра.
— Ні. — покрутила я головою. — Ті, кому допомога потрібна, так себе не ведуть. Вони просять. А ця стоїть, як господиня. Щось тут не чисто. Та й на жінку, яка втратила чоловіка, вона не схожа. От уяви, ти овдовіла…
— Я ще і заміж не виходила! — перебила мене Олішна.
— А ти уяви, що в тебе є чоловік. І ти овдовіла, тебе вигнали з дітьми на вулицю. Але тебе прихистив армійський товариш твого чоловіка. І ти стоїш звабливо усміхаєшся йому, а його жінка для тебе — пусте місце. Та не буває так!
— Може, вона сама по собі така — всім усміхається.
— Ні. Тут є підвох, і я до нього докопаюсь. Тащи ноут! — скомандувала я.
Я переглянула всіх друзів чоловіка і знайшла трьох Антонів. Один — 46 років, він не міг служити з моїм чоловіком. Другий — син наших знайомих. А ось третій — той самий, і в сімейному положенні вказано ім’я Фаїна.
— Ось він. Був онлайн місяць тому, — ткнула я в екран.
— Родичів подивися, за прізвищем.
— Не вчи батька, зараз знайду.
Знайшли якусь Тетяну. Очевидно, сестру того Антона. І я їй написала. Висловила співчуття через Антона і запитала, за що вдова була вигнана.
Дівчина була не онлайн, і ми стали терпіти відповіді за парою чашок чаю.
Тетяна відповіла десь через годину. Вона подумала, що я — шахрайка. Написала, що її брат живий, і попросила її не турбувати. Я знову написала їй, все пояснивши. Відповіддю були смайли зі сміхом і порада вигнати аферистку-Файку до всіх чортів.
Якщо коротко, то Фая — марнотратка. І Антон, їдучи у тривале відрядження, залишив гроші на дружину і дітей своїй матері. А Фая намагалася випросити кошти собі на щось. Їй було відмовлено. Тоді вона здала свою квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму одразу і стала думати, де ж перебути з дітьми. Так, щоб безкоштовно.
Тоді вона згадала розповіді Антона про мого чоловіка, за яким числився борг. І написала йому, навраши з три короби.
Ми з Олішною попросили у Тетяни номер телефону її брата на відрядження і відразу зібралися до мене додому, виселяти брехливу вдовицю.
Ви б бачили обличчя мого чоловіка, коли я дала йому телефон і він почув голос свого товариша. Живого і здорового.
За Файкою приїхала її свекруха. Ударивши підзатильник невістці, вона забрала і брехуху, і онуків. Поки її чоловік, батько Антона, разом із моїм чоловіком виносили речі.
На чоловіка я дуже образилася. Не порадившись, він привів у наш дім цю хитру бабенку. Загалом, я залишила чоловіка з дитиною, а сама поїхала з Олішною продовжувати банкет.
З Тетяною ми підтримали переписку, навіть домовилися зустрітися. Наприкінці вона написала, що її братові не пощастило з дружиною. І знаєте, я з нею згодна.
Чоловік поклявся, що більше такого не повториться. І ніхто не переступить поріг нашої квартири без мого відома.
На згадку від Фаїни мені залишилися джинси — вона встигла розпакувати якісь речі і забула ці штани в нас. Новесенькі, з бирочкою, якраз мого розміру. Я їх собі залишила, як компенсацію моральної шкоди.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...