Позбудься його негайно!” — сказала вона про мого кота, з яким я живу вже десять років.

“Позбудься його негайно!” — пролунало від неї, коли вона сказала це про мого кота, з яким я прожив цілих десять років.

Нещодавно ми з моєю дівчиною Соломією вирішили пожити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе було ідеально, і я запропонував їй переїхати до мене. Мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Соломія та мій вірний друг, кіт Барсик.

Барсик був зі мною десять років. Я забрав його з батьківського дому, коли сам переїхав до Києва. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі кохання. Барсик завжди зустрічав мене біля дверей, спав поруч, мурчав у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.

Спочатку Соломія не виражала невдоволення. Навпаки, інколи навіть гладила Барсика, казала, що він «гарний». Тоді я подумав, що нам неймоверно пощастило — житимемо мирно й щасливо. Та радість виявилася нетривкою.

Через кілька тижнів у Соломії з’явилися дивні симптоми: невпинний нежить, червоні очі, кашель, головний біль. Я запропонував сходити до лікаря. Діагноз вдарив, як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.

“Але як?” — збентежено спитав я. “Адже вона раніше бувала поряд з котами, і з Барсиком гралася…”

“Пане, алергія — підступна річ, — суворо відповів лікар. — Її вплив може накопичуватися. Поки ви лише зустрічалися, контакт був мінімальним. А тепер вона живе з алергеном. Реакція посилюється, і це може бути небезпечно.”

Я був спустошений. Розривався між розумом і болем у грудях. Я любив Соломію, але що робити з Барсиком, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?

По дорозі додому я вже думав відвезти кота до батьків. Був готовий поступитися заради здоров’я Соломії. Але ледь ми переступили поріг, вона, навіть не знявши пальта, різко запитала:

“Ну що, коли ти нарешті позбудешся його?”

“Що означає ‘позбудешся’?” — остовпіло перепитав я. “Ми ж тільки повернулись, давай хоча б обговоримо…”

“Тут нема чого обговорювати, — холодно відрізала вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я просто задихнулась?”

Я завмер. Від її тону, від жорстоких слів. До цієї миті я готовий був на компроміс. Але слово “позбутися” — ніби ножем по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, непотрібною річчю, джерелом дискомфорту.

“Якщо хтось і має піти, то це ти, — тихо сказав я. — Барсик залишається. І крапка.”

Соломія кілька секунд мовчала, потім, не проронивши ні слова, розвернулася й почала збирати речі. За кілька годин від неї не залишилося й сліду.

Спочатку була пустота. А потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може кохати по-справжньому. Так, можна було знайти інший вихід — домовитися, переконати її залишитись. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися нової “алергії”?

Я не шкодую. Інколи тварини виявляються вірнішими за людей. Барсик лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцної кави і просто дивився у вікно. Він мурчав, ніби казав: “Я з тобою. Усе буде добре.”

І він мав рацію — буде. Життя не закінчується на одному коханні. Але якщо людина вимагає від тебе викреслити з життя того, хто був поруч у важкі хвилини, — це не любов. Це егоїзм.

Зараз я знову живу удвох із Барсиком. Можливо, одного дня з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не лише я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.