Право вибрати свій шлях

Сліпучий промінь сонця прорізався крізь штори, висвітлюючи напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити лід, що сковав повітря у просторих сінях.

— Ми з Олесею хочеться пожити тут кілька років, — Андрій говорив твердо, намагаючись приховати тремтіння у голосі. — Допоможе зібрати на власне.

Олеся, сидячи поруч, нервувала край скатертини. Навпроти них Соломія Миколаївна, мати Андрія, завмерла з ножем у руці, ніби готова була розрубати не хліб, а саму цю ідею. Віктор Степанович, батько, задумливо пив чай, уникаючи поглядів.

— Пожити тут? — Соломія Миколаївна повільно опустила ніж. — З цією… твоєю дружиною?

— Так, мамо, з моєю дружиною, — підкреслив Андрій. — Набридло знімати. Це тимчасово, поки не зберемо на іпотеку.

— У нас є місце, — раптом підтримав Віктор Степанович, відставляючи чашку. — Дві кімнати пустіть. Чому не допомогти дітям?

Соломія Миколаївна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось питав? Я маю терпіти чужу жінку у своїй хаті?

— Олеся не чужа, — Андрій відчув, як у ньому закипає лють. — Вона моя родина.

— Родина! — осміхнулася мати. — Це захоплення, Андрію. Я її наскрізь бачу. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша хата, твої гроші, твоя частка!

Андрій стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. З першого дня знайомства з Олесею мати її не прийняла — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Олеся стала тією, хто порушив звичний лад, де Андрій залишався під повним матчиним контролем.

— Мамо, — Андрій намагався говорити спокійно, — третина цієї хати моя. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.

Соломія Миколаївна зблідла:
— Ти мені погрожуєш? Власній матері? Це вона тебе підмовляє, так? Навчила шантажувати!

— Годі, Соломіє, — втрутився Віктор Степанович, підвищивши голос. — Андрій має рацію. Це його дім теж.

— Тоді нехай живе у своїй третині! — Соломія Миколаївна схопилася. — У комірчині! Чи на балконі!

Андрій повільно підвівся, його терпець урвався:
— Гаразд. Якщо не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уяви, як весело буде жити з любителями голосної музики чи колекціонерами змій?

— Ти не посмієш, — прошипіла Соломія Миколаївна.

— Тиждень на рішення, — Андрій пішов до дверей. — Потім дзвоню ріелтору.

У передпокої він зупинився, намагаючись стримати тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого виклику. Але заради Олесі, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.

Повернувшись до орендованої квартири, Андрій побачив тривогу в очах Олесі.
— Як минуло? — спитала вона, вже знаючи відповідь.

— Як завжди, — втомлено опустився на диван. — Тато за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або продаю частку.

Олеся наморщила чоло:
— Андрію, може, не треба? Ми якось…

— Ні, — відрізав він. — Я не відступлю. Вона мусить прийняти тебе.

Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Андрій подзвонив рієлтору:
— Хочу продати третину. Швидко і недорого.

Через три дні до батьківського дому прийшли перші «покупці» — двоє чоловіків з тату й запахом перегару. Віктор Степанович зустрів їх усмішкою:
— Заходьте, оглядайтесь! Частка у гарній хаті, центр міста!

— А де наша третина буде? — буркнув один, оглядаючи вітальню. — Спати де? У ванній?

— Це юридичне питання, — підморгнув Віктор Степанович. — Формально вся хата у спільній власності.

Соломія Миколаївна, почувши галас, вийшла із спальні:
— Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.

— Покупці, серденько, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Андрія.

— Геть! — скрикнула вона. — Ніхто не буде жити в моїй хаті!

Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, що розповідала про свою колекцію тропічних жуків. Соломія Миколаївна зблідла, почувши про «нешкідливих павуків із долоню». Третій візит був ще гіршим: чоловік, який представився шанувальником нічних медитацій з бубнами.

На четвертий день Соломія Миколаївна не витримала і подзвонила синові:
— Ти що, серйозно хочеш продати хату якимось божевільним?

— Я попереджав, — холодно відповів Андрій. — Ти мала шанс.

— Гаразд, — видихала вона. — Нехай твоя Олеся приїжджає. Але будуть правила!

Ввечері Андрій приїхав сам обговорити умови. Олеся залишилася вдома — він не хотів, щоб вона знову терпіла приниження.

— Назви свої правила, — сказав він, дивлячись матері в очі.

—Але за вікном вже падав перший сніг, немов натякаючи, що кожен початок — це кінець чогось іншого.