Connect with us

З життя

Продала дім заради дітей — і залишилася ні з чим: історія жінки, яку позбавили спокою

Published

on

Отака історія, слухай…

Завжди думала, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер прокидаюся щоранку в чужих кутках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер баба Галя — та сама Галина Іванівна, яку колись знала вся вулиця як господарку затишного будинку на Вінниччині. А тепер її притулок — чужі кухні, прохідні кімнати й одне питання: чи не заважаю я?

Почалося з того, що сини — Тарас і Дмитро — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мам, самій у селі? Ти вже не дівчина, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас — і тобі легше, і нам спокійніше. А гроші з продажу поділимо: і на онуків, і на потреби. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.

Мої батьки — сусіди Галини Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не поспішай, Галю. Потім пожалкуєш. Іншого дому не купиш, а в дітей — свої родини, свої порядки. Будеш гостею, не господинею. У хаті тісно, а ти завжди простір любила.

Та хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І почала баба Галя мандрувати з валізкою від одного сина до іншого. Сьогодні — у Тараса у київській хрущовці, завтра — у Дмитра у будиночку під Києвом. І так вже третій рік.

— У Дмитра легше, — зізналася вона колись моїй мамі. — Там хоч городок є, можу копатись, душею відпочити. І Мар’яна, невістка, добра. Лагідна, тиха, діти гарні. Кімнатку мені відвели — невелику, але з телевізором і навіть маленькою холодильничкою. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки у школі — і на грядки виходжу, і білизну перепралю. А потім — назад, у кімнатку.

Планувала там провести все літо, а восени — до Тараса. Та у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели куточок — буквально куточок — між кухнею й балконом. Диванчик, тумбочка, мішечок з речами. Сама готувала, крадькома, прала — коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.

— Оксана, невістка Тараса, — сказала вона, — майже не розмовляє зі мною. Ануком я теж не зблизилась. Я ж стара школа, а він у своїх гаджетах. Ніби чужа. На дачу ні разу не запросили. Тільки ходжу тінню по квартирі. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб трохи грілася. На кухню лізти боюся — раптом не в час.

Недавно вона захворіла. Каже:
— Температура, ломота. Думала — от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала кілька днів. Але найстрашніше — не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Ані доброго слова. Лежи, мовляв, одужуй, тільки не заважай.

Мої батьки тоді запитали:
— Галю, а якщо стане гірше? Хто доглядатиме? Сил уже не ті. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні домівки, ні спокою.

А вона тільки зітхнула:
— Та що казати… Помилилась. Страшно. Продала свій дім — і разом із ним свою волю. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом буде легше. А тепер нічого не куплю. Залишилось трохи — хіба що на похорони. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.

Вона часто каже: «Краще б залишилась у своїй хаті. Хай важко, хай холодно, але своє. Сама собі господиня. А тепер я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні подвір’я, ні куточка. Тільки валізка й торбинка».

І щоразу, коли вона йде від моїх батьків, вони дивляться їй услід і шепочуть: «Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, у тишу, до городу. Там їй легше».

Тепер Галина Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Тільки про одне — щоб тихо померти там, де не буде обтяження. Вона сама сказала дітям:
— Коли вже зовсім погано стане, відведіть мене у будинок для літніх. Там хоч догляд буде. А вам, діти, не до мене.

Отак і живе баба Галя — між валізкою та календарем. Рахує дні, гадає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити пару місяців?

Я певна: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: «Мамо, живи у своїй хаті. Це твоя фортеця. А ми приїдемо, обіймемо, нагодуємо — і знову у своє життя. Не ти до нас — ми до тебе». Але тепер пізно. Те, що було, не повернеш. І лише одне запитання мучить усіх, хто знав її раніше: навіщо ми зраджуємо тих, хто народив нас і віддав нам усе?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − 3 =

Також цікаво:

З життя24 хвилини ago

My Mother and Sister Saw Me Only as a Wallet – They Never Truly Cared to Know Me

Long ago, in a small town near Manchester, I was raised in a house that never truly felt like a...

З життя26 хвилин ago

After 19 Years, My Mother Reappeared – Now She Wants Money and a Place to Stay

Nineteen years later, my mother reappearednow she wants money and a roof over her head. I was ten years old...

З життя2 години ago

After 19 Years, My Mother Reappeared – Now She Wants Money and a Roof Over Her Head

**Diary Entry 12th March** Its been nineteen years, and now shes backasking for money, a place to stay. I was...

З життя5 години ago

I Cut Ties with My Family—and for the First Time, I Can Finally Breathe

I finally cut ties with my familyand for the first time, I can breathe. Growing up, I believed family was...

З життя7 години ago

The Relatives Immediately Put the Box of Kittens Out on the Street. The Corgi Went After Them and Absolutely Refused to Return Home. For Him, It Was the End of Everything…

The relatives wasted no timethey simply dumped the box of kittens onto the street. Corgi trotted after them without a...

З життя7 години ago

I Cut Ties with My Family – and for the First Time, I Can Breathe Freely

I cut ties with my familyand for the first time, I can breathe freely. Growing up, I believed family was...

З життя10 години ago

The Relatives Immediately Put the Box of Kittens Out on the Street. The Corgi Went After Them and Flatly Refused to Return Home. For Him, It Was the End of Everything…

The relatives wasted no timethey simply placed the box of kittens out on the street. Corgi silently followed them, refusing...

З життя10 години ago

I Will Never Forget the Day I Found a Crying Baby in a Stroller Outside My Neighbor Lena’s Door—She Was Just as Shocked as I Was

Ill never forget the day I found a crying baby in a pram outside my neighbour Lucys door. Lucy was...