Connect with us

З життя

Продала дім заради дітей — і залишилася ні з чим: зізнання жінки, яка втратила право на спокій

Published

on

“Продала свій дім заради дітей — і залишилася ні з чим”: зізнання жінки, яка втратила право на спокій

Я завжди вірила, що родина — це опора. Що діти будуть поряд, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся на чужих ліжках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер бабуся Галя — та сама Галина Іванівна, яку колі знали всією вулицею як господарку затишного, охайного будинку на Житомирщині. А тепер її притулки — чужі кухні, прохідні кімнатки й очікування: чи не заважаю я?

Все почалося з того, що сини — Олег і Вітя — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мамо, самій у глушині копатися? Ти в нас уже не дівчина, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас — і тобі спокійніше, і нам поряд. А гроші від продажу не пропадуть: поділимо, на дітей пустимо, на онуків. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.

Моя мати — сусідка Галини Іванівни — тоді намагалася її відмовити:

— Не поспішай, Галю. Потім жалкуватимеш. Іншого дому не купиш, а у дітей — свої сім’ї, свої порядки. Будеш гостя, не господинею. У квартирі ж тісно й душно, ти завжди простір любила.

Та хто її слухав. Дім продали. Гроші поділили. І почала бабуся Галя з валізкою мандрувати від одного сина до другого. Сьогодні — у Олега в київській хрущовці, завтра — у Віті в будиночку під Києвом. І так уже третій рік.

— У Віти краще, — зізналася вона якось моїй матері. — Там хоч городок є, можу попрацювати, відпочити душею. І Марта, невістка, добра. Лагідна, спокійна, діти гарні. Кімнатку мені відвели — невелику, але зі своїм телевізором і навіть маленьким холодильником. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі — виходжу на грядки, праю. А потім знову в кімнатку.

Планувала там провести все літо, а восени — до Олега. Але у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели куток — буквально куток — між кухнею і балконом. Старенький диван, тумбочка з телевізором, мішок з речами. Готувала сама, в таємниці, прала — коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.

— Оксана, невістка Олега, — каже вона, — майже не розмовляє зі мною. Жодного слова. З онуком теж не подружилася. Я ж, знаєш, все по-старому, а він із своїми гаджетами. Як чужа у них. На дачу жодного разу не запросили. Тільки як тінь ходжу по квартирі. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб трішки погрілася. На кухню намагаюся не виходити, не дай боже невчасно.

Нещодавно вона захворіла. Говорить:

— Температура, ломота. Думала — от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала кілька днів. Але найстрашніше — не хвороба. А те, що ніхто не підійшов. Доброго слова не сказали. Лежи, мовляв, лікуйся, тільки не заважай.

Моя мати тоді запитала:

— Галю, а якщо гірше стане? Хто доглядатиме? Сил уже немає. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні дому, ні спокою.

А вона лише зітхнула:

— Та що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім — і разом із ним продала свою свободу. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом буде легше. А тепер і купити не зможу нічого. Все, що лишилося, — трохи на похорони відклала. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.

Вона часто каже: «Краще б я лишилася сама у своєму домі. Нехай важко, нехай холодно, але своє. Сама собі господиня. А зараз я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім — в іншого. Ні двора, ні куточка. Тільки валізка та торбинка».

І кожного разу, коли вона йде від нас, ми дивимося їй услід і шепочемо: «Господи, хоч би до літа дотягнула, а там — знову на землю, до тиші, до города. Там їй легше».

Тепер Галина Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Тільки про те, щоб тихо померти там, де не буде завадою. Вона сама сказала дітям:

— Коли зовсім погано мені стане, віддайте мене в будинок літніх. Там хоч догляд буде. А вам, діти, не до мене.

Отак і живе бабуся Галя — між валізкою та календарем. Рахує дні, думає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка — чи можна пожити кілька місяців?

Я впевнена: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: «Мамо, живи у своєму домі. Це твоя фортеця. А ми при”Але тепер вони лише іноді дзвонять, і в їхніх голосах чути, як важко їм вимовляти слово ‘мама’.”

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

десять − дев'ять =

Також цікаво:

З життя12 хвилин ago

Незнайомець, але найближчий

**Чужий, але рідний** — Маріє Іванівно, та ви що?! Так не можна! — Михайло Степанович аж здригнувся від здивування. —...

З життя1 годину ago

Не покладайтеся на мої заощадження

– Мамо, ну годі вже своє тягнути! – Оксана роздратовано вдарила долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти...

З життя3 години ago

Кохання, народжене в ненависті

Любов крізь ненависть Оксана Іванівна стояла біля вікна й дивилася, як її сусідка Ганна Сергіївна розвішує білизну у дворі. Кожен...

З життя4 години ago

Мені не потрібна ваша турбота

Сьогодні ввечері я хочу записати одну історію, яка змусила мене переосмислити багато чого. Стояла біля під’їзду, переводила дух. Тяжкі пакети...

З життя7 години ago

Гості на вихідних: несподівана зустріч

Родичі приїхали на вихідні — Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які ще родичі?! — скрикнула Оля в трубку, ледь не випустивши...

З життя10 години ago

Звільнення невістки: несподівана драма на роботі

Олена Миколаївна сиділа у тролейбусі й дивилася у вікно на знайомі вулиці. Щодня одна й та сама дорога на роботу,...

З життя11 години ago

Жінка без ідентичності

Ольга підійшла до дзеркала у передпокої, поправила волосся ще раз уважно оглянула себе. Нова сукня — глибоко синя, строга, але...

З життя13 години ago

Нагодувала, прихистила, зрадила

Дощ стукав по даху котеджу, коли Марія Іванівна почула ніжний стук у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився —...