Продаж щенків біля входу в метро під буквою “М”.

На вулиці, біля виходу з метро, поруч із буквою “М”, жінка продавала цуценят. На картонці було написано назву породи і ціну. І ще “шукаємо добрі руки”. Колись, коли ще не було оголошень в інтернеті, так і торгували.

Я поспішала до метро і краєм ока побачила три симпатичні вушка, що визирали з кошика.

Через чотири години, повертаючись додому, я знову побачила ту жінку, але вже з одним цуценятком. Вочевидь, двох вже придбали.

Я підійшла подивитися, хоча не збиралася купувати цуценя.

Поруч із жінкою стояв хлопчик років дванадцяти, у руках у нього були зім’яті купюри. Біля нього стояв чоловік у темних окулярах, у піджаку, з дорогим годинником. Він квапився.

– Я дам більше, ніж він, – сказав чоловік продавчині, кивнувши на хлопця. – Удвічі більше. Мені для дитини. Забув про подарунок…

Я зрозуміла, що обидва хочуть цуценя, і якщо це змагання, то воно дістанеться чоловікові.

Хлопчик поліз у кишені, дістав усе, що було, а було там багато дріб’язку:
– Я розбив скарбничку. Це все, що в мене є. Батьки дозволили, але сказали, що гроші не дадуть, немає у них. Я ще й у друзів позичив. Ось усе, що є…

Жінка-продавчиня поглянула на чоловіка в окулярах і сказала:
– Пробачте, але я віддам хлопчику. Для мене важливо, щоб у добрі руки. Бачу, хлопчик дійсно полюбить цуценя. Він готовий усе за нього віддати вже сьогодні…

І простягнула цуценя абсолютно щасливому хлопчині. Він обережно обійняв його, немов боявся пошкодити, а цуценя тремтіло, мабуть, від страху чи стресу. Щастя — це теж стрес.

– Ой, а гроші, гроші ж! – хлопчик занервував, намагаючись віддати належне, однією рукою обіймаючи нового друга, а іншою лізучи в кишеню.
– Не треба грошей, купи на них своїй собаці все необхідне, хороший корм, нашийник…

– Ой, як це? Справді? Не візьмете? – хлопчик майже плакав. Він засунув цуценя під своїй куртку, щоб зігріти, і стало очевидно, що вони навіть трохи схожі.
– Не візьму. Бережіть одне одного, – усміхнулася жінка і помахала їм на прощання.

– Ой, це ж чудово, що ви у хлопчика гроші не взяли, – сказала я, спостерігаючи за цією сценою.
– Я ні в кого не взяла, – відповіла жінка. – Я спеціально пишу ціну, щоб зрозуміти, чи готова людина в принципі витрачатися на собаку, чи є в неї кошти.

Я назавжди від’їжджаю з цього міста і не хочу, щоб цуценята моєї улюбленої собаки залишилися на вулиці через недобросовісних господарів, які потім зрозуміють, що не готові годувати ще одне зайве слово. Я роздала цуценят тим, хто… не зрадить.