З життя
Прогулянка святково прикрашеним містом у новорічній атмосфері.
Василь йшов святково прикрашеним до Нового року містом. Зазираючи в вітрини, він відчував, що такого Нового року в нього ще не було. Майже двадцять років спільного життя мов під воду пішли.
Василь, вмілий і розумний чоловік, одружився на Людмилі у 19 років. Він ніколи не шкодував про це, не скаржився на життя: Людмила, робота, навчання, донька Оленка, друзі. Заробляв він непогано, міг балувати своїх дівчат.
Оленка з раннього дитинства захоплювалась фарбами та папером. Її захоплення переросло у чудові картини, і вона поїхала навчатися до художньої школи.
Людмила, хоч і могла залишатися вдома, завжди ходила на роботу, щоб “бути в тонусі й не застоюватись”. Напевно, цей тонус допомагав їй виглядати чудово та знати все і про все – одна колега захоплювалася літературою, і Людмила намагалася відповідати їй, інша спортом – Людмила з нею займалася спортом. Усі були задоволені життям.
Чотири роки тому Василь влаштувався на роботу в велику компанію, де налагоджував верстати та складне обладнання. Нещодавно співвласник вирішив рухатися в ногу з часом у сфері управління персоналом. Спочатку до них приїхали коучі з психологами, навчаючи “правильному” життю. За рахунок компанії видали товсте керівництво з основними тезами “правильного” життя. Василь здавав за ним залік, щоб отримати річну премію. За рік роботи він так не втомлювався, як на заліку.
Наступним кроком була поїздка на тимбілдінг із сім’ями. Вони мали зблизитися для підвищення результативності праці. Всі зрозуміли це по-своєму, тому до середини першого дня змогли брати участь у командних іграх лише 6 людей – Василь, Людмила, директор і ще троє співробітників.
Директор засмутився через таке нерозуміння тимбілдінгу співробітниками. Василю стало шкода директора, людина добра, з повагою ставився до колективу, хоча в особистому житті йому не щастило – говорили, що його дружина пішла ще до того, як він став співвласником. Василь попросив Людмилу взяти участь разом з ним у всіх запланованих заходах. Людмила піклувалася про директора: поїла чаєм, стрибала в мішку і навіть переходила жердинку через яму. Треба було підтримати людину.
А на листопадові свята Людмила повідомила Василю, що у неї з директором виникла любов пізнього віку, що вони хочуть одружитися та навіть народити дитину. Василь спочатку хотів було піти і розбиратися, але розсудив, що цим нічого не виправиш і відпустив дружину. Друзі навперебій запрошували його святкувати Новий рік разом, але настрою ніякого не було.
Василь зупинився на переході й, чекаючи зеленого світла, дивився довкола. На стовпі висіло оголошення: «Шукаю людину для зустрічі Нового року». Далі йшов номер телефону і ім’я «Світлана». Сам не знаючи чому, Василь відірвав папірець з телефоном і подзвонив. На іншому кінці відповів жіночий голос.
– Добрий день. Чи можна Світлану. Я щодо оголошення. Про Новий рік.
– А де ви його прочитали? Я кілька наклеїла, потім зрозуміла, що дурниця. Наче всі зібрала.
– На переході через проспект.
– Так. Про нього забула. Вибачте.
– А давайте зустрінемося на центральній площі. Завжди святкував вдома. А тут такий випадок.
– Я теж там хотіла.
31 грудня об 11 вечора Василь стояв на вказаному місці з пакетом мандаринів та цукерками. У термосі був гарячий чай. Поруч зупинилася симпатична жінка трохи молодшого віку, в руці теж пакет, з якого виглядав термос. «Може якийсь обман? Навіщо такій жінці шукати когось для святкування? Хоча, що вона мені зробить? Ідіот, навіщо подзвонив. Але не втекти ж тепер» – промайнуло у Василя в голові, і він підійшов до жінки.
– Ви Світлана?
– Так.
– Ходімо погуляємо. А може кудись у кафе?
– Я курку смажену у фольгу загорнула. І бутерброди. Можна в кафе, а потім на площу.
Але кафе всі були або закриті, або місць у них не було. Василь зі Світланою зайшли в провулок і натрапили на компанію, яка сперечалася біля ресторану.
– Та от хоч цих молодих людей! – несподівано проголосив чоловік, звертаючись до Василя. – Молодий чоловіче, а ви зі своєю дівчиною хочете святкувати Новий рік у ресторані?
– У нас тут одні… несвідомі люди почали святкувати день раніше. І тепер полягали спати. Сказали, що все життя мріяли так відсвяткувати, лежачи в ліжку з шматком торту. А банкет вже оплачений і треба оплачувати навіть за тих, хто «новатор». От і шукаємо когось на їх місце.
– А давайте спробуємо?! – сказала Світлана. – Я в ресторані на новорічну ніч ніколи не була. Гуляти, так гуляти.
– Давайте. А потім на площу.
На площу вдалося вийти ближче до четвертої години. Тому що в ресторані почалося таке веселощі та танці, що йти зовсім не хотілося. Василь танцював зі Світланою, потім з чийсь дочкою, потім з чийсь мамою, а потім чомусь почав танцювати лезгінку, яку до цього танцювати не вмів, з тим ж чоловіком, який запропонував їх запросити.
– Це найвеселіша новорічна ніч, яка була в моєму житті, – сказала Світлана. – Я взагалі ледве-ледве до другої ночі завжди висиджувала. А зараз майже ранок, але сну ні в одному оці.
– І мені спати зовсім не хочеться. Давайте мандарини з цукерками з’їмо. Як планували. А ви завтра, точніше сьогодні, що робите? Давайте відпочинемо і підемо на каток чи на лижах покататися.
– Давайте на каток. Давненько не каталася.
На катку Василь нарешті дізнався, чому Світлана шукала з ким зустріти Новий рік.
– От коли не чекаєш нічого особливого, воно й складається. Я з чоловіком розлучилася. Він людина гарна, але завжди у щасливому очікуванні багатого майбутнього. А я живу сьогоднішнім днем. Він спочатку в нашому місті чекав, що на нього паде якась надзвичайно цікава та високооплачувана робота, потім перетягнув мене сюди. Місто велике, можливостей більше. І знову на дивані чекав надзвичайних пропозицій. П’ять років чекав, а потім знову у нього з’явилася нова ідея, і він на південь вирішив поїхати. А я тут обжилася, робота гарна. От і розлучились. До друзів іти не хотіла, всі зі співчуттям дивляться і кажуть, що я погарячкувала. Що чоловіками, які не п’ють, не курять і руки не піднімають, не розкидаються. От і написала оголошення. Потім злякалася і зняла.
– А я з дружиною розійшовся. Вона іншого полюбила. А давайте завтра в парк підемо на лижах кататися?…
Рівно через рік об 11-ій вечора неподалік площі зупинилася машина. Василь допоміг вийти Світлані.
– Може, все ж таки зайдемо в кафе, як минулого року? Нас запрошували, – Світлана поправила шапку, на руці у світлі ліхтарів блиснула обручка.
– Там задушливо, накурено. Тобі ж через три місяці народжувати. Як і планували рік тому – зустрінемо Новий рік на центральній площі і додому. Тобі відпочивати треба. Хоча… Давай зайдемо на півгодинки… А потім одразу на площу…
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...