Connect with us

З життя

Прогулянка знайомими вуличками маленького містечка

Published

on

Ліда прогулювалася маленьким рідним містечком. Вірніше рідним, адже вже понад сорок років її домівкою став інший, зовсім інший місто. Те, інше місто, було велике і гамірне. В ньому цілодобово вирувало життя, рекламні вогні не згасали ні на мить. Тисячі туристів клацали тисячами фотоапаратів, мільйони жителів поспішали у своїх справах, не піднімаючи очей, не помічаючи краси та історії довкола. Коли Ліда щойно переїхала туди, вона дуже дивувалася, як можна пройти повз Софійський собор і не зупинитися на мить, не затамувати подих, захоплюючись його величчю. Згодом вона також перестала піднімати очі. А коли ж піднімати? Діти, чоловік, робота. Справи, турботи. Оселилася у великому місті, стала своєю. Раділа, що вдалося вирватися з маленького провінційного містечка. Життя у маленькому містечку текло повільно і нецікаво. В такому можна народитися і померти, але жити – ні. От вона і не стала там жити. Подарувала великому місту двох корінних жителів. Виросли добрі хлопці.

«Ой, мої онучата приїхали», – плескала в долоні бабуся, розкриваючи обійми, аби обійняти улюблених внуків. Малюки тулилися до круглої та м’якої бабусі, що пахкає пиріжками, і на обличчі мами Ліди з’являлося вираз якогось неймовірного щастя. Навколо бабусі з внуками бігали стара собака та кіт, а за домом кукурікав півень, сповіщаючи, що час забирати яйця. А мама Ліди не могла відпустити внуків, насолоджуючись такою бажаною близькістю. Ніби якби їх відпустила, вони б зникли. Лише коли сама стала бабусею, Ліда зрозуміла, що внуки в сто разів солодші, ніж діти. Дітей часом треба сварити, а з внуками – свято кожен день. З внуками забуваєш про хворі коліна і хоч на хвилину стаєш маленькою Лідою, у якої все життя попереду. А життя минуло дуже швидко, і більша її частина вже позаду. Виростила дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Поховала матір пів року тому. Написала на паркані рідного дому “продається” та свій телефон. І ось знайшлися бажаючі купити. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, востаннє сюди приїхала. Більше немає підстав. Могила мами вже є, та мама пробачить і родичі за могилою приглянуть.

У маленьких містах чужих могил немає. Йшла вулицею і, неочікувано для себе, милувалася небом, травою, домами. Ніколи не помічала, яке гарне містечко. Доми всі доглянуті, зелені багато. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи похилена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відчинила її і занурилася в дитинство. Запущений сад зі старими яблунями та грушами зустрів її, ніби вона нікуди не виїжджала. Зайшла в дім. Пахне мамою. Странно. Пів року пустий стояв, а ніби мама на ринок пішла пів години тому. Пройшла в залу. Комод, покритий різьбленою серветкою з фотографіями в рамках. На всіх вона, діти, внуки і правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книжна шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як маленькою гладила курчат у курнику за домом. Згадала, як полола картоплю і бурчала, що дня тут жити не буде, коли виросте. Згадала, як Мишко лазив до неї через вікно в спальню, щоб поцілувати її на ніч.

Ех, Мишко, не дочекалася вона його з армії, виїхала підкоряти велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі шкодувати про зроблене. Відкрила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині гребені, намисто з червоного бурштину. Одягнула на себе намисто. Подивилася в дзеркало. Гарно! Не модно, ні. Можливо, в модному вироку б осудили. Але їй гарно. Ніби мама по шиї рукою погладила. Почула якісь крики біля хвіртки. «Ей? Тут хтось є?» – закричав дитячий голосок. Пішла до хвіртки. Троє хлопців п’яти-шести років. Один тримав у руках цуценя. «Добрий день, тітко! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви злодійка, мабуть?» – сказав найсміливіший білявий хлопчик з білявим цуценям у руках.

«Ні, я не злодійка. Я дочка Ганни Петрівни, що тут жила. Приїхала, ось, дім продавати», – сказала Ліда. «Це ви даремно! Мій дід Михайло казав, що такому дому знесення не буде», – сказав білявий. «А це хто у вас? Як звуть?» – запитала Ліда і кивнула на цуценя. «Це собака. Ми їй тут дім шукаємо. Я її собі взяв, але дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому доглядай. А в нього собака вже є. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали торік, тож друга собака йому дуже багато. А куди цю діти? Ми її біля кар’єру знайшли і обідом нагодували. Ось ходимо, прилаштовуємо. Може, вам треба собаку?» – сказав білявий і підсунув Ліді в руки цуценя. Щеня було брудне, м’яке і пахло щеням. Ой, як смачно пахнуть щенята. Щенята пахнуть травою, маминим молоком і щастям. Чому щастям? А хіба може бути нещасною людина, яка тримає в руках щеня?

Ліда давно забула цей запах. Спочатку у чоловіка була алергія та й звірів він не любив, а потім якось не до цуценят було. Щеня смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя. «Артемко! Відійди від жінки. Замучив усіх вже з цією собакою», – почувся голос зліва. До них підійшов літній чоловік. «Ліда! Треба ж таке! Приїхала! Домівку мами продавати будеш! Ти мене впізнала? Зовсім ти не змінилася, Лідок. Це онучок мій Артемко. Артем, відійди від тьоті, їй цуценя не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка», – сказав той, в кому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, яке через заїжджого хлопця не дочекалася з армії.

Ліда повернулася і подивилася на дім, потім подивилася на Михайла, кинула погляд на цуценя і, несподівано для себе, сказала: «Привіт, Міша. Ні, я дім продавати не буду. Шкода такий дім. На віки стояв і цуценя візьму. Буду тут жити!». «От і чудово, Ліда. А я тобі допоможу. Там он дах може текти або ще що, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чай поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно», – сказав Михайло і посміхнувся. Ліда усміхнулася у відповідь і притулилася до носа цуценяти, щоб не було видно, що вона почервоніла. Треба ж так, бабця, а почервоніла, як дівчина, сором яке. Михайло і діти пішли. Ліда опустила цуценя на підлогу і сказала йому: «Ходімо витирати напис “продається” з паркану, бо цей дім не продається. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, внуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і посмішка». Цуценя щасливо завалало. Ліда зрозуміла, що вона вдома.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × три =

Також цікаво:

PL5 хвилин ago

Klucze, których już nie ma

O 5:58 w niedzielny poranek usłyszałam, jak klucz wchodzi w zamek moich drzwi wejściowych. Wsunął się. Przekręcił. Zatrzymał się w...

PL29 хвилин ago

Zamek na lodówce Grażyny z Bemowa

Nazywam się Halina, mam pięćdziesiąt osiem lat i od jedenastu lat prowadzę osiedlowy sklep spożywczy przy ulicy Deotymy na Bemowie....

PL2 години ago

Kromka szynki, która opłaciła jej pierwszy rok studiów

Pracuję jako fizjoterapeutka w przychodni przy rynku w Tarnowskich Górach, ale w soboty dorabiam za barem w naszej rodzinnej kawiarni...

PL3 години ago

Cyrus i Marek na Grzybowskiej

Warsztat przy Grzybowskiej Prowadzę budkę z kluczami i naprawą obuwia na rogu Grzybowskiej, dwadzieścia metrów od przystanku. Siedzę tam od...

DE3 години ago

Aprikosenkrieg über der Isar, um den dich das ganze Treppenhaus beneidet

Frau Roswitha aus dem zweiten Stock hat einen Grundsatz: Wenn im August keine Gläser mit Aprikosenmarmelade auf ihrer Fensterbank stehen,...

DE4 години ago

Erinnerung der Nachbarin: Die Dachterrasse in der Elsässer Straße

Ich bin seit sechzehn Jahren Hausverwalterin für drei Mehrfamilienhäuser in Leipzig-Connewitz, und normalerweise kriege ich nur die Rohrbrüche und die...

PL5 години ago

Dwa tygodnie ciszy w bloku przy Kościuszki

Nazywam się Zenon Broda i mam sześćdziesiąt osiem lat. Mieszkam w Rzeszowie, na trzecim piętrze bloku przy ulicy Kościuszki, w...

PL5 години ago

Miłość mimo wszystko: Beata i Marek z Gdyni, których związek przetrwał to, co miało go zniszczyć

Beata Wróblewska ma czterdzieści trzy lata i studio jogi na Kamiennej Górze w Gdyni, dwie przecznice od morza. Nagranie, które...