Прогулянка знайомими вуличками маленького містечка

Ліда прогулювалася маленьким рідним містечком. Вірніше рідним, адже вже понад сорок років її домівкою став інший, зовсім інший місто. Те, інше місто, було велике і гамірне. В ньому цілодобово вирувало життя, рекламні вогні не згасали ні на мить. Тисячі туристів клацали тисячами фотоапаратів, мільйони жителів поспішали у своїх справах, не піднімаючи очей, не помічаючи краси та історії довкола. Коли Ліда щойно переїхала туди, вона дуже дивувалася, як можна пройти повз Софійський собор і не зупинитися на мить, не затамувати подих, захоплюючись його величчю. Згодом вона також перестала піднімати очі. А коли ж піднімати? Діти, чоловік, робота. Справи, турботи. Оселилася у великому місті, стала своєю. Раділа, що вдалося вирватися з маленького провінційного містечка. Життя у маленькому містечку текло повільно і нецікаво. В такому можна народитися і померти, але жити – ні. От вона і не стала там жити. Подарувала великому місту двох корінних жителів. Виросли добрі хлопці.

«Ой, мої онучата приїхали», – плескала в долоні бабуся, розкриваючи обійми, аби обійняти улюблених внуків. Малюки тулилися до круглої та м’якої бабусі, що пахкає пиріжками, і на обличчі мами Ліди з’являлося вираз якогось неймовірного щастя. Навколо бабусі з внуками бігали стара собака та кіт, а за домом кукурікав півень, сповіщаючи, що час забирати яйця. А мама Ліди не могла відпустити внуків, насолоджуючись такою бажаною близькістю. Ніби якби їх відпустила, вони б зникли. Лише коли сама стала бабусею, Ліда зрозуміла, що внуки в сто разів солодші, ніж діти. Дітей часом треба сварити, а з внуками – свято кожен день. З внуками забуваєш про хворі коліна і хоч на хвилину стаєш маленькою Лідою, у якої все життя попереду. А життя минуло дуже швидко, і більша її частина вже позаду. Виростила дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Поховала матір пів року тому. Написала на паркані рідного дому “продається” та свій телефон. І ось знайшлися бажаючі купити. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, востаннє сюди приїхала. Більше немає підстав. Могила мами вже є, та мама пробачить і родичі за могилою приглянуть.

У маленьких містах чужих могил немає. Йшла вулицею і, неочікувано для себе, милувалася небом, травою, домами. Ніколи не помічала, яке гарне містечко. Доми всі доглянуті, зелені багато. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи похилена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відчинила її і занурилася в дитинство. Запущений сад зі старими яблунями та грушами зустрів її, ніби вона нікуди не виїжджала. Зайшла в дім. Пахне мамою. Странно. Пів року пустий стояв, а ніби мама на ринок пішла пів години тому. Пройшла в залу. Комод, покритий різьбленою серветкою з фотографіями в рамках. На всіх вона, діти, внуки і правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книжна шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як маленькою гладила курчат у курнику за домом. Згадала, як полола картоплю і бурчала, що дня тут жити не буде, коли виросте. Згадала, як Мишко лазив до неї через вікно в спальню, щоб поцілувати її на ніч.

Ех, Мишко, не дочекалася вона його з армії, виїхала підкоряти велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі шкодувати про зроблене. Відкрила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині гребені, намисто з червоного бурштину. Одягнула на себе намисто. Подивилася в дзеркало. Гарно! Не модно, ні. Можливо, в модному вироку б осудили. Але їй гарно. Ніби мама по шиї рукою погладила. Почула якісь крики біля хвіртки. «Ей? Тут хтось є?» – закричав дитячий голосок. Пішла до хвіртки. Троє хлопців п’яти-шести років. Один тримав у руках цуценя. «Добрий день, тітко! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви злодійка, мабуть?» – сказав найсміливіший білявий хлопчик з білявим цуценям у руках.

«Ні, я не злодійка. Я дочка Ганни Петрівни, що тут жила. Приїхала, ось, дім продавати», – сказала Ліда. «Це ви даремно! Мій дід Михайло казав, що такому дому знесення не буде», – сказав білявий. «А це хто у вас? Як звуть?» – запитала Ліда і кивнула на цуценя. «Це собака. Ми їй тут дім шукаємо. Я її собі взяв, але дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому доглядай. А в нього собака вже є. Він у мене один живе. Бабусю ми поховали торік, тож друга собака йому дуже багато. А куди цю діти? Ми її біля кар’єру знайшли і обідом нагодували. Ось ходимо, прилаштовуємо. Може, вам треба собаку?» – сказав білявий і підсунув Ліді в руки цуценя. Щеня було брудне, м’яке і пахло щеням. Ой, як смачно пахнуть щенята. Щенята пахнуть травою, маминим молоком і щастям. Чому щастям? А хіба може бути нещасною людина, яка тримає в руках щеня?

Ліда давно забула цей запах. Спочатку у чоловіка була алергія та й звірів він не любив, а потім якось не до цуценят було. Щеня смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя. «Артемко! Відійди від жінки. Замучив усіх вже з цією собакою», – почувся голос зліва. До них підійшов літній чоловік. «Ліда! Треба ж таке! Приїхала! Домівку мами продавати будеш! Ти мене впізнала? Зовсім ти не змінилася, Лідок. Це онучок мій Артемко. Артем, відійди від тьоті, їй цуценя не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка», – сказав той, в кому Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, яке через заїжджого хлопця не дочекалася з армії.

Ліда повернулася і подивилася на дім, потім подивилася на Михайла, кинула погляд на цуценя і, несподівано для себе, сказала: «Привіт, Міша. Ні, я дім продавати не буду. Шкода такий дім. На віки стояв і цуценя візьму. Буду тут жити!». «От і чудово, Ліда. А я тобі допоможу. Там он дах може текти або ще що, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чай поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно», – сказав Михайло і посміхнувся. Ліда усміхнулася у відповідь і притулилася до носа цуценяти, щоб не було видно, що вона почервоніла. Треба ж так, бабця, а почервоніла, як дівчина, сором яке. Михайло і діти пішли. Ліда опустила цуценя на підлогу і сказала йому: «Ходімо витирати напис “продається” з паркану, бо цей дім не продається. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, внуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і посмішка». Цуценя щасливо завалало. Ліда зрозуміла, що вона вдома.