Connect with us

З життя

Пропали на п’ять років, але варто було згадати про спадок — одразу повернулись

Published

on

П’ять років мої сини мене не відвідували. Але варто було вирішити записати квартиру на небогу — як вони тут же з’явилися.

У мене двоє синів, троє онуків, дві невістки — а жила я, як самотня. Лише згадала про квартиру небозі — і вони раптом згадали, що у них є мати. Прибігли, влаштували скандал. І все стало зрозуміло: їм потрібне лише житло.

Коли народилися мої хлопчики, я раділа — думала, стануть опорою на старість. Помилилася. Дбає про мене не рідна дитина, а небога — у якої, до речі, є власні батьки: мій брат і його дружина.

Мабуть, ми з чоловіком десь помилилися, не виховали гідних синів. Поки їхній батько був живий, вони хоча б інколи заходили. А коли його не стало — зникли. П’ять років не бачила їхніх облич.

Живуть вони, доречі, у тому ж місті. Не за порогом, але всього сорок хвилин маршруткою. Обоє одружені, у обох родини. У мене двоє онуків і онучка, яку я жодного разу не тримала на руках. А мені важко самій — з віком ноги болять, після травми ледь пересуваюся. Додзвонитися до дітей — ціла епопея. Кожного разу обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо», — але далі слів справа не йде.

Коли сусіди затопили кухню, я все ж спробувала попросити допомоги. Потрібно було лише підправити стелю. Подзвонила одному синові — пообіцяв. Другому — те саме. Жоден не прийшов. Довелося викликати майстра. Заплатила щиро — гроші це не головне. Але серце боліло: чи справді я стала чужою для власних дітей?

Потім зламався холодильник. Я в цих справах нічого не розумію, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — хай підуть зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була проста: «У магазині тобі все пояснять». Довелося телефонувати братові — приїхала його дочка з чоловіком, допомогли.

А потім почалася пандемія. Сини стали дзвонити раз на місяць, питали: «Ну, як справи?» — і все. Давали поради — «нікуди не ходи, замовляй продукти з доставкою». Але як це робити — не пояснили. Небога ж сама все мені показала. Вона батькам дзвонить щодня, замовляє їжу, ліки, піклується. І мене не забула.

Зрозумівши, що мої діти полишили мене саму, вона почала дзвонити, навідуватися. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа зі мною, коли я хворіла. Навіть просто приходила — випити зі мною чаю, поговорити. На всі свята запрошувала до себе: у неї родина, брат, батьки — і я. Її дочка називає мене бабусею.

І я подумала: чому б не залишити квартиру їй? Вона нічого не просить, але робить все від душі. Хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — подяка.

Коли вже збиралася їхати до нотаріуса, подзвонив старший син. Запитав, куди їду. Я чесно відповіла. І тоді почалося: крики, докори, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Вислухала — і поїхала далі.

А ввечері — дзвінок у двері. Стоять обидва сини. Привели онучку. Принесли пиріг. Здалося б — диво. Та справа, звичайно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати, що небога мене вижене. Що вона не родина, а вони — мої діти, і як я можу записувати квартиру чужим?

Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу сама». Вони розлютилися, хлопнули дверима. Наостанок пообіцяли, що я більше не побачу онуків і допомоги від них чекати марно.

А я й не чекаю, мої любі. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише через квартиру, яку збиралися поділити. Ви самі стали для мене чужими. Я зроблю, як вирішила: квартира дістанеться небозі. А якщо одного дня вона справді мене вижене — що ж, це мій вибір. Але я у неї вірю. Вона — людина з серцем. Не так як ви…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два × п'ять =

Також цікаво:

З життя7 хвилин ago

Тиша, що нагадує про гуле життя: як дрібниці руйнують родини

Ой, онучі мої, слухайте бабусю Хоча й кажуть, що в будинку для літніх тихо, але для мене ця тиша нагадує,...

З життя8 хвилин ago

Старість і самотність: історія маленького дива

Колись, діточки, у нашому старому будинку на вулиці Шевченка жила одна бабуся з квартири під номером пять. Її мало хто...

З життя1 годину ago

Втрачене не повернеш: історія справжнього щастя

Сьогодні вночі сиділа біля вікна, дивилась на зоряне небо й згадала історію, яку колись чула від бабусі. Слова, мов намисто,...

З життя1 годину ago

Як доля виносить з рідного гнізда

Ой, діточки мої послухайте, як буває, коли доля виносить тебе з рідного дому не за власним бажанням, а від безнадії....

З життя2 години ago

Таємнича історія з домівки для літніх

Ой, діточки мої, сідайте ближче, розповім вам історію, яку мені тут, у будинку для літніх, сусідка по палаті розказала. Мене,...

З життя2 години ago

Вільне місце закінчилося

У домі нема місця Повертаючись від доньки, Ганна зайшла по дорозі до супермаркету за продуктами. Вона йшла до переходу, коли...

З життя3 години ago

«Крізь сльози – в очі: історія про завершення, що стало початком»

Ой, діточки мої, сідайте ближче, бо розповім вам історію, яку сама ледве вірю, що пережила. Були в мене й сльози,...

З життя3 години ago

Старі казки про сестер

Ох, діточки, сідайте ближче, розповім вам казку про Олену та Марію. Чула я її від старої бабусі в нашому селі,...