— Привезли нову дівчинку… Брудну й вшиву, кажуть! Фу!

— Чула, новеньку дівчинку привезли… Занехаяна! Ще й кажуть, що з вошами! Фу! — Леся скривила акуратний носик. — Та де вони таких тільки знаходять, Марія Миколаївна?

— Та скрізь, Лесю… Там, де дітки нікому не потрібні…

— Ну, я не знаю… Щось вони… Неприємні, чи що…

— Це ти неприємна, Леся! — тітка Маша зітхнула. — І взагалі, навіщо ти в дитячий будинок прийшла працювати? Ти що думала, тут рай земний? Це ж дитячий будинок, Леся! Не ваш клуб і не дискотека! Дитячий будинок! Зрозуміла?

— Зрозуміла, — Леся надула губи. — І якщо хочете знати, я тут не з власної волі! Мені практику пройти треба, а якщо ні, батько не буде допомагати! Сам так сказав!

— Ось як! — тітка Маша усміхнулась. — На перевиховання, зрозуміло… Ну, що ж, гарної тобі практики, Леся… Але знай, якщо батько тебе сюди прислав, значить, матимеш справу з найбільш запущеними дітками, а це, скажу тобі, не легко!

— І що з ними? — Леся злякано подивилася на тітку Машу.

— Та незабаром дізнаєшся…

Як і передбачала тітка Маша, Лесю визначили в групу новоприбулих, доручивши їй, за можливості, соціалізовувати дітей.

Лесе завдання здалося страшним, але вона розуміла, що відступити не зможе, бо тоді батько її не похвалить…

Діти в групі були всі як один. Дикі, занедбані й нещасні.

Дехто з них і говорити добре не вмів, соромився і ховався, зате при вигляді їжі перетворювався на маленьких дикарів і готовий був за зайвий шматок хліба порвати.

Мабуть, це спочатку найбільше лякало Лесю, але, на її ж подив, досить швидко вона до цього звикла і перестала дивуватися.

Якщо зі ставленням діток до їжі Леся змогла змиритися, то з тим, що вони були дуже перелякані і, певно, не раз жорстоко биті, звикнути ніяк не могла.

Як психолог, вона намагалася розговорити дітей, але це було нелегко.

Вони всі, без винятку, боялися.

Лише з часом, можливо, через тижні два, вони помалу почали відкриватися й розповідати Лесі історії зі свого життя.

Історії, від яких кров у жилах застигала…

Найбільше Лесю вразила історія шестирічної Софійки.

Дівчинка, як виявилося, зовсім не знала дитинства.

Ляльки й інші іграшки побачила вперше лише в дитячому будинку. Фрукти взагалі спочатку не знала як їсти і відмовлялася, а от фломастери Софійка довго намагалася спробувати на смак. У дівчинки було багато шрамів, але звідки вони взялися, Софійка не розповідала, та все ж, поступово, Лесі вдалося дівчинку розговорити.

З’ясувалося, що всі рани Софійці завдавала рідна мати, роблячи це систематично…

Леся настільки прониклася історією Софійки, що не помітила, як почала ходити на роботу з радістю.

Їй більше не були неприємні ці діти, навпаки, тепер вона відчувала до них прихильність і велике співчуття. Кожного з них їй хотілося обійняти, заспокоїти, показати, що вони комусь потрібні.

Що вони в цьому світі не зайві… Незабаром стало відомо, що матір Софійки позбавили батьківських прав, і дівчинка тепер іде на удочеріння. І, потрібно сказати, батьки для маленької знайшлися доволі швидко.

Леся поговорила з ними, розповіла про Софійку, і її головною рекомендацією стала — любов.

Тільки безмежна любов могла розтопити сердечко цієї маленької дівчинки…

У той день, коли Софійку забрали з дитячого будинку, Леся несподівано для себе розплакалася.

— І оце ти! — говорила тітка Маша, погладжуючи Лесю по голові. — А ти, дівчинко, виявилася справжньою людиною! Я думала, ніщо тебе не зворушить, а тут дивись… Малеча покинута…

А Леся все плакала і не могла зупинитися. Після практики Леся повернулася в той же дитячий будинок, і це неабияк здивувало як її батька, так і колег, але їй було байдуже.

Вона відчувала, що ця робота — її покликання, і, як показав час, так і було.

Ще багато разів Лесі доводилося слухати страшні історії від дітей, не раз плакати разом із ними, але кожного дня, незважаючи ні на що, вона йшла на роботу.

Йшла, знаючи, що знову комусь допоможе, а це вартувало багато.

Принаймні для самої Лесі…