Привіт! Я щодо кімнати з оголошення!

— Здрастуйте! Я за оголошенням щодо кімнати!

На порозі квартири, де жила Лідія Петрівна, стояла справжня «сіра мишка»: одягнена у потерті джинси, застирану футболку, на ногах «мишки» були вже добряче поношені кросівки, а в руках тримала сумку, що теж не відзначалася модністю. Світле хвилясте волосся зібране в простий хвіст. На обличчі жодної грама косметики. Єдине, чим вона могла привернути до себе увагу — це великі, сині та ясні очі.

Ретельно роздивившись дівчину, Лідія Петрівна кивнула: «заходь!»
— Отже так, моя люба, електрику дарма не палити, воду не лити без потреби, зрозуміла?! І щоб чисто було! І жодних гостей! Є запитання?
Дівчина посміхнулася та кивнула: «так, добре!»

— Відкриттям здалася — подумала Лідія — справжня рідкість нині… відразу ж видно, що з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звуть Оксана, і вона дійсно приїхала з села, де у її родини є власна ферма, а сама вона приїхала вчитися на ветеринара.
— Зрозуміло! Свиней лікуватимеш! — підсумувала Лідія Петрівна.
Оксана навіть тіні образи не показала, тільки посміхнулась: — І свиней, і корів, і коней, а також котиків, песиків — усіх! Адже тварини також хворіють.
— Ну так, ну так! Тут людей нікому лікувати, зате свиней — будь ласка! — щиро обурилася жінка.

***
Загалом, квартирантка справила на Лідію приємне враження: скромна, ненав’язлива, тиха, слухняна, акуратна, наведе порядок у квартирі, собі їсти приготує та ще й господиню пригостить.
Особливо Оксані вдавалися млинці: апетитні, тонкі, як цигарковий папір, дірчасті та рум’яні. Лідина рука сама тягнулася за таким частуванням! Ці млинці були справжнім дивом кулінарного мистецтва: вони одразу ж танули прямо в роті, не встигаючи долетіти до шлунку.
Лідія Петрівна і Оксана, можна сказати, навіть потоваришували і іноді проводили вечори за чашкою чаю.

І все, мабуть, у них склалося б добре, і Оксана спокійно закінчила б свій університет, проживаючи на орендованій квартирі у Лідії Петрівни. Але тут після півроку роботи на Півночі повернувся син жінки — Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати — красень ( «усе в батька» — зі зітханням думала мати).
Сама Лідія Петрівна любила називати улюбленого сина на французький манер «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж таки».

Треба сказати, що виховувала вона сина одна, і, мабуть, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Мабуть, тому, факт, що її Мішель мило розмовляє з квартиранткою на кухні і з апетитом їсть її млинці, вразив Лідію до шоку. І нехай би тільки млинці! Цей «шибеник» ще й пожирав поглядом цю «доярку». Лідія Петрівна від цього відкриття просто сивіла на місці.
— У мого сина зовсім немає смаку! — жахлива думка промайнула в голові.

***
З цього моменту Лідія занавиділа квартирантку: і підлогу тепер мила не так, і розмовляла не так, і навіть млинці стали здавалися не такими смачними. А найбільше Лідію лякав той закоханий погляд, яким її синочок, її кровинка дивився на цю «бліду поганку», «селючку з корівника»…
— На мене, свою матір, єдину рідну і близьку людину, він ніколи так не дивився! — обурено думала вона, ночами давлячись сльозами в подушку.
— Змію, змію на грудях пригріла! — ридала вона в слухавку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою — такою ж самотньою жінкою, Галиною Панасівною.
— Я ж думала, що на цю бліду поганку Мішель і не погляне! Тому і впустила в дім! А вона оченята підвела, волосся розпустила і млинцями його підживлює!
Галина вислухала подругу, поохала, поахала і висловила свою авторитетну думку:
— Ой, дивись, Лідо, як би вона твого сина не приворожила! Цими словами Галина підлила олії у розгораючий вогонь ненависті та нерозуміння, довівши тим самим подругу майже до серцевого нападу.

Не те, щоб Лідія вірила в такі речі, як привороти та відвороти… все це вона називала «темрявою та дикістю», просто думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила її з розуму.
Цілими днями вона тепер ламала голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї “селючки”. Але, природно, показувати себе хамкою і виставляти дівчину на вулицю вона не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він ще чого доброго поїде від неї.
— Ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином виставити цю дівчину в неприглядному світлі, щоб син відвернувся від неї.

***
Лідія Петрівна кілька днів поспіль роздумувала про те, як відвадити сина від квартирантки.
Та, ходила собі ніби нічого й не сталося, пекла свої млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає сверлячого погляду Лідії. Лише одного разу спитала:
— Лідія Петрівна, Ви часом не захворіли? Щось Ви якась сумна і бліда… І нічого не їсте…
— Все гаразд! — буркнула собі під носа Лідія і сховалася у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення “нахалки”. В голові чого тільки не проносилося… Була навіть думка отруїти зухвалку. Але Лідія тут же перехрестилася: — Прости, Господи! Який же це гріх у голову прийшов!
Поки Лідія Петрівна думала, Михайло одного разу прийшов додому з обручкою та з квітами і зробив Оксані пропозицію! Від цього Лідія Петрівна зовсім утратила контроль над собою, і що називається “злетіла з котушок”.

— Навіть матері не посоромився, шибеник! — знову обурено плакала вона всю ніч у подушку — Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівку!
Лідія зло витерла сльози і підійшла до вікна…поворотилася, і раптом погляд упав на прикроватний столик. Там лежали її сережки зі смарагдами. Сережки старовинні, значної вартості. У спадок дісталися їй від матері, а тій від її матері… Вона згадала, з яким захопленням Оксана завжди дивилася на сережки та захоплювалася їхньою красою.
— Ну я тобі покажу! — злобно прошепотіла Лідія, рішуче взяла сережки, загорнула їх у носову хустку і сховала у свою сумочку.
По правді кажучи, вона тоді взагалі погано розуміла, що робить і як буде діяти далі.

***
Вранці Лідія прокинулася в гарному настрої, сьогодні вона мала намір вигнати цю селючку з дому. Назавжди.
Вона вийшла на сніданок, солодко усміхаючись…і намазуючи собі на хліб вершкове масло, звернулася до сина: – Мішель, ти часом не брав мої сережки зі смарагдами, щось ніяк знайти не можу…
– Мамо, та навіщо вони мені? Що я дівиця-красуня, чи що?— здивувався Михайло.
Тоді Лідія Петрівна з кривавичкою повернулась до Оксани: — А ти не бачила мої сережки?
Оксана густо почервоніла, одна тільки думка про те, що її можуть звинуватити в крадіжці, змушувала її розгубитися, ховати очі і плакати.
— Я нічого не брала! — тихо сказала Оксана, давлячись слізьми.
— Ну, що я казала?! Це вона! Привласнила мої сережки і відправила їх своїм злиденним рідним у село…

— Але мої рідні зовсім не злиденні, — заперечила дівчина — І ми ніколи не брали чужого! Навіщо Ви так?
— Це ти навіщо так?— негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.
— У мене немає нічого вашого… Можете навіть поліцію викликати!
— Та що з цього викликати, вони давно вже у твоєї рідні!
Лідія вже остаточно втратила контроль над собою і несамовито, як у прірву котилася ще нижче і нижче, не в стані зупинити потік мерзенних слів на адресу дівчини.
— Мамо, ти що таке кажеш? Ліза не могла такого зробити! Ти, мабуть, просто забула і сама кудись поклала.
Вони всі троє ретельно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випав носова хустинка з сережками.

Чоловік так і застиг із знахідкою в руках.
— Як ти могла, мамо? — тільки й міг сказати він, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
— Я просто помилилася, сину, розумієш, я забула! — намагалася схитрувати Лідія Петрівна.
— Мамо, я все бачив! Ти була огидна! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру — заявив Михайло.
— Не чекай, ти ще хлібу з цією дівкою горя! — закричала Лідія Петрівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов із кімнати, взяв Оксану за руку і повів її з дому Лідії Петрівни.
Вони зняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі вдвох. А якось Михайлу зателефонувала Галина Панасівна.

– Михасю, мамо твоє в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Оксана, дізнавшись про те, що свекрусі погано, тут же почала збиратися, зробила їй парові котлети, зварила курячий бульйончик з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Михайло до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Оксана з’явилася на порозі їхньої палати, Лідія Петрівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, відібрала найцінніше.
— Ну, чого ви розхворілися, мамо? Ось, поїжте, ось бульйончик, пиріжки… — говорила Оксана. — Хочете, я вас ложечкою погодую, поки гаряче.
— А Мішель чого ж не прийшов? — тихо, з розчаруванням спитала Лідія.
— А Міша зайнятий дуже на роботі…

Лідія Петрівна розуміюче кивнула головою і заплакала…
— Пробач мене, Лізонько, я так перед тобою винна… Повертайтеся додому, мені дуже погано без вас…
— Ну про що ви говорите, мамо, ні в чому ви не винні, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Лідії Петрівні: — Гарна у тебе дочка! Гарна, добра, уважна!
Лідія посміхнулася — Так, добра!
Коли Лідія Петрівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Оксаною разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Лідії Петрівни, поки Ліза не закінчила навчання. А потім вони всі разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Дім там величезний, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Лідії Петрівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто й не чути не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашко, в якому всі душі не чаять. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло керує фермерським магазином, Лідія Петрівна всю свою увагу віддає маленькому Сашкові.

Тепер часто від неї можна почути:
— Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
От так буває!