Привіт! Я щодо оголошення про кімнату!

– Добрий день! Це стосовно оголошення про кімнату!

На порозі квартири, де мешкала Калина Ігорівна, стояла справжня «сіра мишка»: в зношених джинсах, випраній футболці, взута у потерті кросівки, а в руках тримала стареньку сумку. Світле хвилясте волосся було зібране у простий хвіст. На обличчі жодної краплі косметики. Єдине, що привертало увагу до цієї «блідної тіні», – це очі. Великі, блакитні та ясні…

Придивившись уважніше до дівчини, Калина Ігорівна хитнула головою: «входь!»
– Отже, слухай, моя люба, електроенергію даремно не витрачай, воду теж, економність – зрозуміло?! І щоб чистота була! І ніяких гостей! Є питання?
Дівчина усміхнулася та кивнула головою: «так, добре!»

– Поступлива, – подумала Калина, – Велика рідкість в наш час… Зразу видно, з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звати Олеся і вона дійсно приїхала з села, де у її родини є своя ферма, і сама вона приїхала вчитися на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней будеш лікувати! – підсумувала Калина Ігорівна.
Олеся не показала жодної образи, лише усміхнулася: – І свиней, і корів, і коней, а також котиків, собачок – всіх! Тварини ж теж хворіють.
– Так, так! Тут людей нікому лікувати, натомість свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.

***
В цілому, квартирантка справляла приємне враження на Калину: скромна, ненав’язлива, тиха, слухняна, акуратна, порядок у квартирі наводить, їжу собі готує та ще й господиню пригощає.
Особливо Олесі вдавалися млинці: апетитні, тонкі, як папір, пористі та рум’яні. Калинина рука сама тягнулася за таким частуванням! Ці млинці були справжнім кулінарним дивом: вони одразу танули у роті, не встигаючи долетіти до шлунку.
Калина Ігорівна та Олеся, можна сказати, навіть потоваришували, інколи проводили вечори за чашкою чаю.

І все, напевно, у них склалося б добре, і Олеся спокійно закінчила б свій університет, проживаючи в орендованій кімнаті у Калини Ігорівни. Але одного дня, після півроку роботи десь на півночі, повернувся син жінки – Михайло. Сильний молодий чоловік, навіть красень («в увесь батька», – зітхаючи думала його мати).
Сама Калина Ігорівна любила називати улюбленого синочка на французький манер «Мішель». Сам молодик від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «ж все-таки мама».

Слід сказати, що вона виховувала сина самостійно, і, напевно, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Можливо, саме тому той факт, що її Мішель мило розмовляв з квартиранткою на кухні та з апетитом їв її млинці, вверг Калину у шок. І нехай би тільки млинці! Цей «непослух» ще й пожирав очима цю «доярку». Калина Ігорівна від цього відкриття просто посивіла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! – жахлива думка пронеслася у голові у синолюбки.

***
З цього часу Калина свою квартирантку зненавиділа: і підлоги вже мила не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними. А більше всього Калину лякав той закоханий погляд, яким її синочок, її кровинка дивився на цю «блідну поганку», «селючку з хліва»…
– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, ночами давлячись слізьми у подушку.
– Змію, змію ж на грудях пригріла! – ридала вона у трубку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою – такою ж одинокою дамою у літах, Ірмою Вікторівною.
– Я думала, що на цю блідну поганку Мішель і не гляне! Тому й пустила в дім! А вона-то свої оченята подвела, волосся розпустила і млинцями його принаджує!
Ірма вислухала подругу, поохала, поахала та висловила своє авторитетне враження:
– Ой, дивись, Калинко, як би вона твого сина не приворожила! Цими словами Ірма підлила масла у розгораючийся вогонь ненависті та нерозуміння, довівши тим самим подругу майже до серцевого приступу.

Не те, щоб Калина вірила у такі речі, як привороти та відвороти… усе це вона називала «мракобіссям і дикістю», проте сама
думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, доводила жінку до безумства.
Цілими днями вона тепер ламала голову, думаючи, що ж робити і як відігнати сина від цієї “селючки”. Але, звісно, показувати себе грубіянкою і виганяти дівчину за двері вона не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде у очах сина і він ще чого доброго поїде від неї.
– Нііі, треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином змалювати цю дівицю у негарному світлі, аби син від неї відвернувся.

***
Калина Ігорівна кілька днів поспіль міркувала, як би відвадити сина від квартирантки.
Та ж ходила собі ніби нічого й не було, пекла свої млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає свердлячого погляду Калини. Лише одного разу запитала:
– Калина Ігорівна, Ви часом не захворіли? Щось Ви якась сумна та бліда…І нічого не їсте…
– Все в порядку! – буркнула собі під ніс Калина та зникла у своїй кімнаті для обмірковування подальшого плану знищення “нахаби”. В голові промайнуло все, що тільки можна… Була навіть думка отруїти нахалку. Але Калина тут же перехрестилася: – Прости, Господи! Яка гріховна думка в голову прийшла.
Тим часом, поки Калина Ігорівна думала, Михайло одного разу прийшов додому з обручкою та з квітами та зробив Олесі пропозицію! Від цього Калина Ігорівна остаточно втратила контроль над собою, і що називається “зійшла з котушок”.

– Навіть перед матір’ю не посоромився, мерзотник! – знову обурено плакала вона усю ніч у подушку – Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівчину!
Калина злісно витерла сльози та підійшла до вікна…обернулася, і раптом, її погляд упав на столик біля ліжка. Там лежали її сережки з смарагдами. Сережки старовинні, великої ціни. Вони дісталися їй у спадок від матері, а тій від її матері…Вона згадала яким захопленням Олеся завжди дивилася на сережки та милувалася їхньою красою.
– Ну я тобі покажу! – злобно прохрипіла Калина, рішуче схопивши сережки, загорнула їх у носову хусточку та сунула у свою сумочку.
По правді кажучи, вона тоді взагалі погано розуміла, що робить і як буде діяти далі.

***
Вранці Калина прокинулася у гарному настрої, сьогодні вона мала намір викинути цю селючку з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку, підсолоджено усміхаючись…і намазуючи собі на хліб вершкове масло, звернулась до сина: – Мішель, ти випадково не взяв мої сережки з смарагдами, ніяк знайти не можу…
– Мамо, та нащо вони мені? Що я дівиця-красуня, чи що? – здивувався Михайло.
Тоді Калина Ігорівна з усмішкою повернулася до Олесі: – А ти не бачила мої сережки?
Олеся густо почервоніла, одна лише думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змушувала її губитися, ховати очі та плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Олеся, давлячись сльозами.
– Ну, що я казала?! Це вона! Присвоїла мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам в село…..

– Але ж мої родичі зовсім не бідні – заперечила дівчина – І ми ніколи не брали чужих речей! Навіщо Ви так?
– Це ти навіщо так?–негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.
– У мене нічого вашого немає…Можете навіть поліцію викликати!
– Та що толку їх викликати, вони давно вже у твоєї рідні!
Калина вже остаточно втратила контроль над собою і, зірвавшись, летіла все нижче і нижче, не в силі зупинити потік бридких слів на адресу дівчини.
– Мамо, що ти таке кажеш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевне, просто забула і сама кудись поклала.
Всі троє вони ретельно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і з неї не випала носова хусточка з сережками.

Чоловік так і завмер з знахідкою у руках.
– Як ти могла, мамо? – тільки й міг сказати він, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, синку, розумієш, я забула! – намагалася викрутитись Калина Ігорівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була жахлива! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру – заявив Михайло.
– Зачекай, ти ще горя з цією дівкою натерпаєшся! – кричала Калина Ігорівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Олесю за руку і повів її з дому Калини Ігорівни.
Вони орендували квартиру, одружилися і були цілком щасливими удвох. А одного дня Михайлу зателефонувала Ірма Вікторівна.

– Мішо, мама твоя в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе бачити…
Олеся, дізнавшись про те, що свекрусі погано, одразу стала збиратися, приготувала їй парові котлети, зварила курячий бульйон з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Міша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Олеся з’явилася на порозі її палати, Калина Ігорівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівчина, яка зруйнувала її життя, відібрала найдорожче.
– Ну ось, чого Ви розболілися, мамо? Ось, поїжте, це ось бульйончик, пиріжки… – говорила Олеся. – Хочете, я Вас з ложечки погодую, поки гаряче.
– А Мішель чого ж не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Калина.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…

Калина Ігорівна розуміюче кивнула головою і знову заплакала…
– Прости мене, Лізонько, я так перед тобою винна…Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
– Ну про що Ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винні, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Калині Ігорівні: – Гарна у тебе донька! Красива, добра, уважна!
Калина усміхнулася – Так, гарна!
Коли Калина Ігорівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Олесею разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Калини Ігорівни, поки Ліза не закінчила навчання. А потім вони всі разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Будинок там великий, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Калині Ігорівні настільки сподобалось на фермі, що вона тепер про місто й чути не хоче. Тим більше, що у молодят народився хлопчик, Сашенька, в якому всі душі не мали. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло керує фермерським магазином, Калина Ігорівна все своје внимание посвящает маленькому Сашеньке.

Тепер часто від неї можна почути:
– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
От як буває!