Привіт! Я щодо оренди кімнати!

– Вітаю! Я щодо оголошення про кімнату!

На порозі квартири, де проживала Жанна Ігорівна, стояла справжня «сіра миша»: одягнена в потерті джинси, вицвілу футболку, на ногах – зношені кросівки, а в руках тримала невиразну сумку. Світле хвилясте волосся зібране в ненав’язливий хвіст. На обличчі ані краплини косметики. Єдине, що могло привернути увагу до цієї «блідої немочі», – це очі. Великі, сині та ясні…

Придивившись до дівчини, Жанна Ігорівна кивнула головою: «заходь!»
– Отже, моя дорога, світло дарма не палити, воду не лити, економніше, зрозуміло?! І щоб чисто було! І ніяких гостей! Питання є?
Дівчина усміхнулась і кивнула: «так, добре!»

– Покладиста, – подумала Жанна. – Велика рідкість в наш час… Відразу видно, з села приїхала.
Із подальшої бесіди з’ясувалося, що дівчину звати Єлизавета, і вона дійсно приїхала з села, де у її родини є власна ферма, а сама вона приїхала вчитися на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней лікуватимеш! – підсумувала Жанна Ігорівна.
Єлизавета навіть тіні образи не показала, лише усміхнулася: – І свиней, і корів, і коней, а ще котиків, собачок – усіх! Тварини ж теж хворіють.
– Ну так, ну так! Тут людей нікому лікувати, а свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.

***
Взагалі, квартирантка викликала у Жанни приємне враження: скромна, не нахабна, тиха, слухняна, акуратна, порядок в квартирі наведе, їсти собі приготує і ще й господиню пригостить.
Особливо Єлизаветі вдавалися млинці: апетитні, тонкі, як цигарковий папір, пористі та рум’яні. Руці Жанни самі тяглися за таким частуванням! Ці млинці були справжнім дивом кулінарного мистецтва: вони відразу танули просто у роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Жанна Ігорівна та Єлизавета, можна сказати, навіть подружилися, і часом коротали вечори за чашкою чаю.

І все, напевно, в них склалося б добре, і Єлизавета спокійно закінчила б свій ВНЗ, мешкаючи на орендованій квартирі у Жанни Ігорівни. Але тут після піврічної вахти з півночі повернувся син жінки – Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень («у весь батька», зітхаючи, думала його мати).
Сама Жанна Ігорівна любила називати улюбленого синочка на французький манер «Мішель». Сам молодик від такого звертання кривився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж усе-таки».

Треба сказати, що виховувала вона сина самотужки, і, певно, на цьому підставі вважала його своєю власністю.
Напевно, тому той факт, що її Мішель мило розмовляє з квартиранткою на кухні і з апетитом пожирає її млинці, шокував Жанну. І годі було лише млинцями! Цей «негідник» заодно ще й поглядав на цю «доярку». Жанна Ігорівна від цього відкриття просто посивіла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! – жахлива думка промайнула в голові у мамулі.

***
З цього моменту Жанна почала ненавидіти свою квартирантку: і підлогу та вже мила не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними. А найбільше Жанну лякав той закоханий погляд, яким її синок, її кровинка дивився на цю «блідо́ньку», «селянку з корівника»…
– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, давлячись ночами слізьми в подушку.
– Змійку, змійку ж на грудях зігріла! – ридала вона в трубку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою дамою у літах, Ірмою Вікторівною.
– Я ж гадала, що на цю бліду поганку Мішель і не гляне! Тому в дім і пустила! А вона очки підвела, волосся розпустила і млинцями його приворожує!
Ірма вислухала подругу, охала, ахала і висловила свою авторитетну думку:
– Ой, дивись, Жанно, як би вона твого сина не причарувала!
Цими словами Ірма підлила масла у вогонь ненависті й нерозуміння, довівши тим самим подругу майже до серцевого нападу.

Не те щоб Жанна вірила в такі речі, як чари й привороти… усе це вона називала «мороком і дикістю», просто сама думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила жінку з розуму.
Цілими днями вона тепер ламала голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї «селянки». Але, звичайно, показувати себе хамкою і виставляти дівчину за двері вона не збиралася. Принаймні тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він ще чого доброго поїде від неї.
– Ні! Потрібно діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином виставити цю дівку в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.

***
Жанна Ігорівна кілька днів поспіль розмірковувала, як би відвадити сина від квартирантки.
Та ж, ходила собі ніби нічого не сталося, пекла свої млинці, варила борщі та робила вигляд, що не помічає свердлячого погляду Жанни. Лише одного разу запитала:
– Жанно Ігорівно, Ви випадково не захворіли? Щось Ви якась сумна і бліда…І не їсте нічого…
– Все гаразд! – буркнула під носа Жанна і зникла у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення «негідниці». В голові що тільки не проносилося… Була навіть думка отруїти нахалку. Але Жанна тут же перехрестилася: – Прости Господи! Який гріх у голову прийшов.
Поки Жанна Ігорівна думала, Михайло одного дня прийшов додому з каблучкою та квітами і зробив Єлизаветі пропозицію! Від такого Жанна Ігорівна остаточно втратила над собою контроль, й, що називається, «злетіла з котушок».

– Навіть матері не посоромився, негідник! – знову незадоволено плакала вона цілу ніч в подушку – Він мене ані в що не ставить! Він любить лише цю дівку!
Жанна зло витерла сльози і підійшла до вікна… Повернулася, і раптом, погляд її впав на тумбочку біля ліжка. Там лежали її сережки зі смарагдами. Сережки старовинні, ціни немалої. У спадок їй дісталися від матері, а тій від її матері… Вона згадала, з яким захопленням Єлизавета завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньою красою.
– Ну, я тобі покажу! – злобно прошипіла вона, рішуче схопила сережки, завернула їх у носовичок і сунула в свою сумочку.
По правді кажучи, вона взагалі погано розуміла, що робить і як діятиме далі.

***
Вранці Жанна прокинулася у гарному настрої, сьогодні вона намірилася викинути цю селянку з дому. Назавжди.
Вона вийшла на сніданок, підсолоджено усміхаючись…і намащуючи собі на хліб вершкове масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки зі смарагдами, щось ніяк знайти не можу…
– Мамо, та навіщо вони мені? Що я дівчина-красуня, чи що?– здивувався Михайло.
Тоді Жанна Ігорівна з усмішкою повернулася до Єлизавети: – А ти не бачила моїх сережок?
Єлизавета густо почервоніла, одна лише думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, примушувала її губитися, ховати очі і плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Єлизавета, давлячись сльозами.
– Ну, що я казала?! Це вона! Привласнила мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам у село…
– Але мої родичі зовсім не бідні – заперечила дівчина. – І ми ніколи не брали чужого! Для чого Ви так?
– Це ти для чого так?-негайно поверни мені мої сережки та забирайся звідси!
– У мене немає нічого Вашо́го… Можете навіть поліцейських викликати!
– Та що з того кликати, вони давно вже у твоїх родичів!
Жанна вже остаточно втратила контроль над собою і, зриваючись, як у прірву скочувалася все нижче й нижче, не в змозі зупинити потік гидких слів на адресу дівчини.
– Мамо, що ти таке кажеш? Ліза не могла такого зробити! Ти, мабуть, просто забула і сама кудись поклала.
Вони всі троє старанно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку, звідки випав носовичок з сережками.

Мужчина так і застиг із знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? – тільки і міг сказати він, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, синку, розумієш, я забула! – намагалася схитрувати Жанна Ігорівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була огидна! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру, – заявив Михайло.
– Почекай, ти ще з цією дівкою горя хлинеш! – закричала Жанна Ігорівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Єлизавету за руку та вивів її з дому жінки.
Вони винайняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі вдвох. А одного разу Михайлу зателефонувала Ірма Вікторівна.

– Мішо, мама твоя в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Єлизавета, дізнавшись про те, що свекрусі погано, відразу почала збиратися, зробила їй парові котлетки, зварила курячий бульйончик з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Міша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Єлизавета з’явилася на порозі її палати, Жанна Ігорівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, забрала найцінніше.
– Ну, чого Ви захворіли, мамо? Ось, поїжте, це ось бульйончик, пиріжки… – говорила Єлизавета. – Хочете, я Вас з ложечки погодую, поки гаряче.
– А Мішель що ж не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Жанна.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…

Жанна Ігорівна зрозуміло кивнула головою і заплакала…
– Пробач мене, Лізонько, я так перед тобою винна…Повернітеся додому, мені дуже погано без вас…
– Про що Ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винні, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Жанні Ігорівні: – Гарна у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Жанна усміхнулася: – Так, гарна!
Коли Жанна Ігорівна одужала, з лікарні її забирали Михайло із Єлизаветою разом. Вони так і жили утрьох у квартирі жінки, поки Ліза не закінчила навчання. А потім вони всі разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Дім там величезний, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Жанні Ігорівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто чути нічого не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашенька, якого всі обожнюють. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло фермерським магазином керує, Жанна Ігорівна всю свою увагу віддає маленькому Сашеньці.

Тепер від неї часто можна почути:
– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
Отже, так буває!