Пухнастий рятівник!

Хвостатий янгол-охоронець!

Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Ввечері в школі йшли підготовчі курси. Темніло швидко, а йти треба було далеко і через приватний сектор. Зазвичай поверталась з подружками-близнючками, але того дня вони захворіли на грип.

Я вийшла зі школи. Вже було майже зовсім темно. Біля входу сиділа велика вівчарка. Як тільки я вийшла, вона підвелася і пішла поруч, зліва біля ноги.

Спершу я насторожено дивилася на собаку. Але вона йшла впевненою ходою, весь час ліворуч, на одному і тому ж відстані від мене.

Йти було довго і нудно, і я запитала вівчарку:
— Привіт, красуне, ти ж знаєш, що я не твоя господиня?
Мені здалося, що собака кивнула, потім вона повільніше виляла хвостом і ткнулася мокрим носом у мої пальці.
— Гарна дівчинка! — я погладила її широкий лоб і пухнасту спину. — То ми йдемо в один бік?
Вівчарка підпірнула під мою руку.

Я йшла і розповідала собаці про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Це звучить дивно, мабуть. Але вона була чудовим співрозмовником, слухала уважно, поводила великими вухами і не перебивала.

За розмовами я не помітила, як пройшла майже половину дороги. У цей момент мене наздогнало іномарка. Машина різко пригальмувала і повільно котилася поруч зі мною. Я злякалася. У місті якраз ходили чутки про кілька згвалтувань. Говорили, що в подіях був замішаний син одного з директорів шкіл. І що хлопця ніколи не покарають. У машині голосно грала музика, всередині сиділи четверо. Усі п’яні. Іномарка зупинилася. Один з хлопців вийшов і намагався вхопити мене за руку:
— Дівчинко, сідай у машину.
Я оглянулася. Навколо нікого. Тільки п’яні хлопці і я. Що робити?

І в цей момент вівчарка почала гучно гавкати, шерсть на її загривку стала дибом, вона оскалила зуби.
— Дівчинко, прибереш собаку!
Але вівчарка продовжувала гучно гавкати, кидалася на хлопця і намагалася вхопити його за зап’ястя. Той вскочив у машину. Іномарка швидко зникла.

Собака миттєво заспокоїлася і притулилася до мене. Я ще хвилин десять гладила її тремтячими руками, мене трясло нервовим тремтінням:
— Дякую, хороша, надійна, дякую, дякую…

Потім ми пішли далі. Я і собака. Вона провела мене до під’їзду. Усередину не пішла. Лише підштовхувала мене носом — йди додому.

Я подивилася на собаку:
— Підожди, я винесу щось смачненьке…
Вівчарка трохи відступила назад. У неї були особливі очі. Янтарні, золотисті, вони наче сяяли сонцем і теплом. Начебто це була не собака зовсім…

Я швидко піднялася на 3 поверх:
— Бабусю, там собака, дай швидко щось поїсти…
Я скинула взуття, вийшла на балкон, він був з протилежного боку будинку. І… собака чекала під балконом. Вона встигла оббігти будинок. Як вона могла знати, що я вигляну? Знала.

Подивилася на мене, виляла хвостом:
— Ти вдома? Ну, все добре!

І помчала далі у своїх справах.

Бабуся, почувши цю історію, сказала, що це був Янгол-охоронець.

А ти як думаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю її очі… Сонячно-янтарні. Я пам’ятаю їх і досі. І знаєш, отой особливий теплий світ я іноді бачу в очах людей… Мені здається, так світить любов…