Пиріг для порозуміння

**Пирог примирення**

— Олеся, клянусь, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає у стелю, я подам на нього в суд за цькування! — Ігор, стоячи в передпокої, злісно витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, хоча вечір був прохолодний. Тарас, провинувато помахувавчи хвостом, жував гумову качку біля дверей.

— Ігор, тихіше, діти сплять, — Олеся, сидячи на дивані з в’язанням, втомлено потерла скроні. Її спиці зупинилися, а на колінах лежала недов’язана дитяча шапка. — І не до суду, це занадто. Він просто… чіпляється. Я поговорю з ним, спробую пояснити.

— Пояснити? — Ігор кинув ганчірку у відро, його очі спалахували. — Вчора в під’їзді він кричав, що Тарас “смердить” і “псує його квіти”! Олесю, наш пес навіть на клумби не ходить!

— Знаю, знаю, — Олеся відклала в’язання, її голос був лагідним, але напруженим. — Але він сусід, Ігор. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спеку пиріг, спробую задобрити.

Ігор хитнув головою, дивлячись на Тараса, який випустив качку і тепер лизав підлогу.

— Пиріг? — він зніяковіло подивився. — Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в управу, я не ручаюся за себе.

Олеся та Ігор, молоде подружжя з двома дітьми — восьмирічним Дмитрком і шестирічною Софійкою — жили в цій п’ятиповерхівці вже п’ять років. Завівши Тараса, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній під’їзд став ареною сусідських розборок, а будинок пах не лише собачою шерстю, а й претензіями.

—

Все почалося через тиждень після появи Тараса. Олеся, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що герань у кадках біля під’їзду, яку Петро Іванович поливав з маніакальною точністю, була витоптана. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері в двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович — худий, у випрасуваній сорочці, з записником і ручкою, наче слідчий на завданні.

— Олександро Олексіївно, це ваш пес мою герань потоптав? — його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. — Я три роки її вирощував, а тепер клумба у бруді!

— Петре Івановичу, пробачте, — Олеся заплуталася, тримаючи Тараса за нашийник. — Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?

— Інший? — Петро Іванович примружився, щось занотовуючи. — У під’їзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви говорите “інший”! Заберіть собаку, інакше я в управу напишу!

Олеся примушено посміхнулася, зачиняючи двері. Тарас, не розуміючи, ткнувся носиком у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Ігору, який чистив картоплю на кухні.

— Він що, з розуму з’їхав? — Ігор кинув ніж, його обличчя почервоніло. — Тарас навіть у під’їзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олесю, без церемоній.

— Не треба, — Олеся похитала головою, помішуючи борщ. — Він самотній, чіпляється з нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.

—

Наступного дня Олеся спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані порошинки, ані зайвої речі, тільки кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально заправлений диван.

— Петре Івановичу, я пиріг принесла, — Олеся посміхнулася, простягаючи пакунок у фользі. — Можна поговорити про Тараса? Він не винен у квітах, ми за ним стежимо.

— Пиріг? — Петро Іванович примружився, але взяв пакунок, понюхавши його, як детектив. — Хитро, Олександро Олексіївно. Гаразд, заходьте, але ненадовго. Ваш пес гавкає вранці, псує під’їзд, смердить. Це неприпустимо!

— Він майже не гавкає, — Олеся намагалася говорити м’яко, сідаючи на край стільця. — І сліди ми прибираємо. Може, це діти натоптали? Чи хтось інший квіти пошкодив?

— Діти? — Петро Іванович хмикнув, роблячи помітку. — У дітей лап немає. Заберіть пса, інакше я вживу заходів.

Олеся пішла, відчуваючи, що пиріг не допоміг. А ввечері у під’їзді з’явилося оголошення, написане охайним почерком на аркуші А4: “Прохання прибрати собаку з під’їзду! Він псує квіти та порушує порядок! П.І.”. Ігор, побачивши його, зашарівся, зірвавши листок.

— Це війна, Олесю! — він ткнув пальцем у папір. — Зараз піду і вискажу йому все!

— Ігор, не треба, — Олеся схопила його за руку, поки він надягав кросівки. — Спробуємо ще раз. Якщо не вийде, подумаємо.

—

До кінця тижня ситуація стала нестерНаступного тижня Петро Іванович несподівано приніс для Тараса м’яку іграшку, поштовхнуту до дверей, ніби несміливий знак перемир’я.