Раніше самотність не так гнітила, коли вся день з людьми.

В минулі роки самотність не так обтяжувала Ганну, адже цілими днями була зайнята на роботі, оточена людьми. Але після виходу на пенсію раптом відчула гостре усвідомлення того, що залишилась одна, зовсім одна. Особисте життя так і не склалось, ще в далекій юності Ганна палко закохалася в хлопця зі свого села. Він навіть не підозрював про її почуття, адже вона не вміла показати себе, не знала, як привернути увагу протилежної статі. Комплексувала через свою зовнішність, була дуже сором’язливою та невпевненою у собі.

Тим часом Віктора забрали в армію, і вона вирішила, що коли він повернеться, неодмінно завоює його будь-яким способом. Але він так і не повернувся — десь далеко на чужині знайшов своє кохання і залишився там жити. Ганна важко це переживала і ще більше замкнулася в собі, більше нікому не відчувала сильних почуттів. Невдовзі їй мало сповнитися шістдесят, і в селі її називали “стара дівка,” вона на це не ображалася, бо це була правда.

Цієї весни світ купався в синяві неба, рожевій піні квітучих садів та ароматі свіжості і теплих потоках прозорого повітря. Ганна знову і знову дивувалася старій яблуні, яка останні кілька років не плодоносила, і Ганна збиралася найняти когось, щоб її зрубати. Але раптом вона вибухнула біло-рожевим цвітом, ставши схожою на пасхальний кулич із величезною шапкою глазурі.

“Звариш, Ганно Андріївно, цього року яблучного повидла,” – несподівано почувся голос. Ганна здригнулася від несподіванки, адже не почула, як підійшов Леонід. “Вибач, що злякав, – сказав він, – я от в місто їздив і вирішив купити тобі цукерок…” Він незграбно простягнув їй великий пакет. “Куди ж стільки! – здивувалася Ганна, – мені їх на рік вистачить!” “Ну, я пам’ятаю, що ти солодке любиш, – пробурмотів він, – ось і вирішив… Вони хороші, шоколадні…” “Дуже дякую, я тобі наприкінці літа яблук принесу натомість!” – відповіла жінка, ніяково усміхаючись. Леонід ще трохи походив біля яблуні, дивуючись її рясному цвітінню, і пішов своїм шляхом.

“Невже він доглядає за мною? – подумала Ганна, – не може бути! У молодості ніхто не залицявся, а тепер раптом! Ну, а чому ні? Льонька вже три роки як овдовів… Ой, ні. Що люди скажуть? На старість років женитися…” Їй здавалося, що дівчина, яка грається на сусідньому обійсті, якось хитро на неї подивилася, і Ганна поспішила до хати.

А ввечері Леонід знову навідався до Ганни під якимось благовидним приводом. Звісно ж, вона запропонувала йому чаю з тими самими шоколадними цукерками. І непомітно для неї ці вечірні посиденьки стали звичною справою. Вона чекала, коли день перейде в вечір, скрипне хвіртка, і Льоня з’явиться на порозі. Ганна змінилася, її голос став дзвінкішим, погляд кокетливішим, а її настрій покращав.

Але неочікувано події набрали іншого оберту. Ганна зібрала в кошик пироги, наділа солом’яний капелюшок і накрасила губи. Вона прямувала до Льоньки, який жив на сусідній вулиці. “Ганно! Це ж ти?” — почула позаду голос. Солідний чоловік, приблизно її віку, стояв і усміхався. Щось у цій усмішці здалося знайомим, від чого серце затремтіло і вона ледь не впустила кошик. Це був Віктор, той самий, якого вона так любила в далекій юності.

Невдовзі Ганна й Віктор вже сиділи на кухні і смакували пирогами, призначеними для Льоні. Він розповідав їй про своє розлучення, про бажання поселитися на старості в рідному селі і зайнятися бджільництвом. З гордістю дістав із портмоне фотографію, обережно розгладивши пом’яті кути: “Ось вона, моя дочка — красуня. Діаночка.” На фото була дівчина дуже вродлива і яскрава. “Так, дійсно красуня, – погодилася Ганна, – і ім’я гарне.”

З того дня у тієї Ганни Андріївни, яку називали “стара дівка,” з’явилося цілих два шанувальники. “Цікаво, – думала вона, – у кращі роки не було шанувальників, а тут одразу два! Але кого ж обрати? До Леоніда вже звикла, знаємо одне одного як облуплені, стільки років на сусідніх вулицях живемо, добрий він чоловік і діти його добре до мене ставляться. А Віктор ніби вже й чужий став, але водночас всі ці спогади про перше кохання змушують серце тріпотіти.”

Все село спостерігало за розвитком подій, Віктор і Леонід під час зустрічей неохоче подавали одне одному руки і обмінювались такими поглядами, що різали без ножа. Коли неочікувано настали заморозки, і Віктор, і Леонід прибігли ввечері допомагати Ганні вкривати розсаду, вона злякалася, що може дійти до справжньої бійки. Зрозумівши, що потрібно визначатися, після деяких роздумів її вибір упав на Віктора.

Але, мабуть, недаремно багато років тому доля розвела їх, не судилося їм бути разом і тепер. Коли Віктор розповів по телефону Діаночці про своє пізнє кохання, вона прийшла в лють. Їй здавалося, що в віці Віктора можна лише землю обробляти та скаржитися на радикуліт, і про жодні “кохання” вже не думати, про що вона і прокричала в телефонну трубку, порадивши не смішити людей і пригрозивши припиненням всякого спілкування, якщо Ганна не зникне з горизонту. Віктору нічого не залишалося, як зробити вибір на користь улюбленої доньки.

Ганна залишилася одна, Леонід був ображений, що вона обрала не його, і вони більше не спілкувалися. Жінка повернулася до свого самотності, але все ж ні про що не жаліла. Хоч на пенсії вона побула дамою, за яку борються два лицаря.

Літо добігало кінця, тьмяніли фарби природи, змученої спекою, в крони дерев прокралися перші жовті штрихи, вночі відчувалася прохолода, і люди діставали з шаф теплі ковдри. Ганна з сумом дивилася на стару яблуню, що так буйно заквітчалася навесні, але так і не судилося їй плодоносити цього року. Пізні весняні заморозки знищили зав’язь, і дерево стояло сумне, шелестячи листям.

Ганна на щось наступила в траві, на її здивування, це було яблуко. Пошукавши, вона знайшла ще кілька плодів, все ж стара яблуня потішила. Жінка склала їх у відерце і вирушила до Леоніда. “Ось, – сказала вона, простягаючи йому плоди, – я ж обіцяла тобі тоді…” Ганна хвилювалася, ніби від того, чи візьме він це відерце, залежала її доля. Той похитав головою і жартома сказав: “А ти вертихвістка, Ганно Андріївно…” Це визначення її не образило, а швидше розвеселило. “Я стільки років була скромною і сором’язливою, – сказала вона, – що можна і побути трохи вертихвісткою!” Він усміхнувся, приймаючи відерце з її рук і відійшов убік, запрошуючи в дім.