Раніше самотність не турбувала її, адже цілий день минав на роботі серед людей.

Я довго не відчувала самотності, адже Антоніна постійно була на роботі, серед людей. Але коли вийшла на пенсію, різко усвідомила, що залишилася зовсім одна. Особисте життя у неї не склалось: в юності вона закохалася у хлопця з їхнього села. Він навіть не здогадувався про її почуття, бо Антоніна не знала, як проявити себе, та й виглядала звичайно, була дуже сором’язлива.

Поки Дмитра забрали в армію, вона вирішила, що коли він повернеться, то обов’язково завоює його увагу. Але він так і не повернувся, десь там знайшов любов і залишився жити. Антоніна була дуже засмучена і ще більше замкнулася в собі, більше не закохувалася. От і стукнуло вже їй майже шістдесят, в селі її називали “вічновіка,” та вона не ображалася, бо так і було.

Цієї весни світ купався в блакиті неба, в білому пуху квітучих садів, у запаху свіжості і теплих потоках прозорого повітря. Антоніна знову з подивом дивилася на стару яблуню, яка вже кілька років не плодоносила. Вона думала найняти когось, щоб зрубали її, а дерево раптом розцвіло біло-рожевими квітами, схоже на великодній паску з величезною шапкою глазурі.

“Звариш, Андріївно, цього року яблучне варення,” – раптом почувся голос. Антоніна здригнулася від несподіванки, вона не чула, як підкрався Леонід. “Пробач, що налякав, – сказав він, – їздив у місто і вирішив купити тобі цукерок…”. Він незграбно простягнув їй величезний пакет. “Куди стільки! – здивувалася Тоня, – мені їх на рік вистачить!” “Ну, я пам’ятаю, ти солодке любиш, – пробурмотів він, – от і вирішив… Вони смачні, шоколадні… ” “Дякую, я тобі в кінці літа яблук принесу в замін!” – відповіла жінка, ніяково усміхаючись. Леонід ще трохи затримався біля яблуні, милуючись її чудовим цвітінням, і пішов додому.

“Невже він залицяється до мене? – подумала Антоніна, – не може бути! В молодості ніхто й не думав, а тут раптом! Ну, а чому б і ні? Льонька вже три роки, як овдовів… Що люди скажуть? На старість літ женихатись…” Їй відразу здалося, що дівчина, яка гралася на сусідній ділянці, якось лукаво на неї поглянула, і Тоня поспішила в дім.

А ввечері Леонід знову завітав до Антоніни під якимось благовидним приводом. Вона з ввічливості запропонувала йому чаю з тими самими шоколадними цукерками. Непомітно для себе, ці вечірні посиденьки стали звичкою. Антоніна з радістю чекала на той момент, коли день зустрінеться з вечором, скрипне хвіртка, і Льоня з’явиться на порозі. Антоніна змінилася, її голос набув яскравості, погляд став кокетливішим, а на душі веселіше.

Але неочікувано події набули іншого повороту. Антоніна складала в кошик пиріжки, наділа солом’яний капелюх і підфарбувала губи. Вона прямувала до Льоні, який жив на сусідній вулиці. “Тоня! Це ти?” – почула вона голос за спиною. Солідний чоловік приблизно її віку стояв і усміхався. Щось у цій усмішці було знайомим, через що в грудях захололо, і вона ледь не упустила свій кошик. Це був Дмитро, той самий, кого вона так кохала в далекій молодості.

Невдовзі Тоня і Дмитро вже сиділи на кухні і їли пиріжки, призначені для Льоні. Він розповідав їй про своє розлучення, про бажання на пенсії оселитися в рідному селі та зайнятися бджільництвом. З гордістю витягнув з портмоне фотографію, обережно розгладжуючи зім’яті краї: “Ось вона – моя донечка – красуня. Діаночка.” На фото була виразна та чарівна дівчина. “Так, дійсно красуня, – погодилася Антоніна, – і ім’я гарне.”

З того дня у тієї самої Андріївни, яку звали “вічновіка,” з’явилося аж два шанувальники. “Ось це дивина, – думала вона, – в кращі роки шанувальників не було, а тут одразу два! Але кого ж вибрати? До Леоніда звикла, знаємо одне одного, як облуплені, стільки років на сусідніх вулицях живемо, людина він добра і діти його до мене добре ставляться. А Дмитро, наче й чужий вже став, але в той же час усі ці спогади про перше кохання змушують серце тріпотіти.”

Все село стежило за розвитком подій, Дмитро і Леонід при зустрічі неохоче тиснули один одному руки і мірилися такими поглядами, що й ножа не треба було. Коли несподівано вдарили заморозки, і Дмитро з Леонідом збіглися увечері допомогти Анні вкривати розсаду, вона злякалася, що все може обернутися справжньою бійкою. Зрозумівши, що час робити вибір, після деяких роздумів вона обрала Дмитра.

Але, напевно, не дарма багато років тому доля розлучила їх, не судилося їм бути разом і зараз. Коли Дмитро розповів по телефону Діаночці про своє пізнє кохання, вона прийшла в лють. Їй здавалося, що в його віці варто лише грядки обробляти і нарікати на радикуліт, і ні про які “кохання” вже не думати, про що вона й накричала у слухавку, порадивши не смішити людей і погрожуючи припиненням усякого спілкування, якщо Анна не зникне з обрію. Дмитру нічого не залишалося, як зробити вибір на користь улюбленої донечки.

Антоніна залишилася одна, Леонід був ображений, через вибір не на його користь, і вони більше не спілкувалися. Вона повернулася до своєї самотності, але все ж жодного разу не пошкодувала. Адже на пенсії вона побула дамою, за яку боролися двоє кавалерів.

Літо добігало кінця, кольори природи, знесиленої спекою, тьмяніли, в кронах дерев з’явилися перші жовті штрихи, вночі віяло прохолодою, і люди вже діставали з шаф теплі ковдри. Антоніна з сумом дивилася на стару яблуню, яка так буйно розцвіла весною, їй так і не судилося плодоносити цього року. Пізні весняні заморозки знищили зав’язі, і дерево стояло сумне, шелестіло листям.

Анна на щось натрапила у траві, і, на її здивування, це було яблуко. Пошукавши, вона знайшла ще кілька плодів, стара яблуня все ж порадувала. Жінка склала їх у відерце і вирушила до Леоніда. “Ось, – сказала вона, простягаючи йому плоди, – я ж обіцяла тобі тоді…” Антоніна хвилювалася, наче від того, чи візьме він це відерце, залежала її доля. Він покачав головою і жартома сказав: “А ти вертихвістка, Антоніна Андріївно…” Це визначення її не образило, а, швидше, розвеселило. “Я стільки років була скромною та сором’язливою, – сказала вона, – що можна і побути трохи вертихвісткою!” Він усміхнувся, приймаючи відерце з її рук, і відійшов убік, запрошуючи до дому.