Ранкове сонечко! Лише найтепліші вітання від маминої ласки.

— Доброго ранку, сонечко! Найсонячнішого! — мама сіла на край мого ліжка і погладила по голові. — Який же ти в мене вже великий. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлусю. Мама поцілувала мене в щоку й поклала на груди коробку.

— Дякую. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилося 17 років. Розвернувши пакунок, я підстрибнув на ліжку. Новенький крутий телефон. Про такий я навіть не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому світі — справжній жах. Тепер потрібно відновити всі номери й зателефонувати друзям.

— Павле, бабуся дзвонила, — почулася мама з кухні, — вона не змогла додзвонитися на старий номер. Передзвони їй.

— Добре, мамо, зараз.

Розібравшись із телефоном, я почав згадувати номер бабусі: +38** *** 7158 чи 8715? Все ж таки 7158. Трубка. Дзвінок пішов…

Любов Михайлівна доживала свій вік у старенькій хатині на краю села. Сімдесят дев’ять їй вже скоро. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василька, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому донька, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлусь загинули в автомобільній аварії. — баба Люба, як завжди, розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ні родини. Ні рідні. Сусіди радять у місто перебратися, від доньки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна… Але що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона подивишся… А тут повітря. Курочки. Сусіди хоча б, майже рідні, все життя поруч живемо. Ні. Помирати треба на рідному місці. Стара я вже змінювати місце проживання.

На столі задзвонив телефон. Подарунок доньки. Любов Михайлівна звично заряджала апарат, хоча дзвонити їй було нікому. Ось вже рік мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.

— Алло…

— Бабусю, привіт! — почувся голос у трубці. — Пробач, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, бо ти хвилюєшся.

Любов Михайлівна прижала руку до лівої грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях защемило.

— Павлусю, онучку, це ти? — прошепотіла, блідніючи, баба Люба.

— Звісно, я! Хто ж ще? — пролунало в трубці. — Ба, пробач, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюся, намагаюся. І весь час щось заважає.

— Павлусю, онучку, як ти там? — вже ридала в телефон Любов Михайлівна.

— Я вже до вас зібрався. Та кіт Василько тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?

— Ба, не плач. У мене тут екзамени. Як здам і визначуся куди мене, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Тримайся там.

— Павлусю, квіточко моя. Дякую, що зміг подзвонити. Якщо зможеш, дзвони ще. — продовжувала ридати бабуся.

— Ба, ну ти чого? Хочеш, кожного дня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф чудовий. Тобі дзвоню безкоштовно.

— Батьки там як?

— Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Все, бабусю, мені пора. Завтра подзвоню. Обіймаю. Па-па!

В трубці почулася тиша. Любов Михайлівна піднялася. Підійшла до ікони й перехрестилася тремтячою рукою. А потім засоби­ ралася в магазин. Борошно треба купити. І дріжджі. А як правда відлупцюють… Залишилося два тижні. В очах баби Люби загорілися іскри життя.

Павло натиснув відбій. Якась дивна бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Слабшає старенька. Треба, і справді, кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 80 років.

Два тижні пролетіли, як один день. Павло складав екзамени. Кожного вечора дзвонив бабусі й довго розмовляв із нею. Розповідав про екзамени. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.

— Мама, я прийшов! — Павло пройшов у ванну помити руки. З кухні почулося невдоволене матусине буркотіння.

— Павле, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе екзамени й вступ. Але ти можеш знайти хвилинку й подзвонити бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти її забув.

— Нічого собі! — Павло увійшов до кухні. — Мамо, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо втрьох.

Павло набрав бабусин номер, вбитий у телефон.

— Алло! Ольго Віталіївно! Поясніть мені й моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не дзвоню?

— Павлусю, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…

Через тиждень бабуся Люба пекла пиріжки. А Павло з батьками їхав у село, знайомитися з новою БАБУСЕЮ.