З життя
Ранок в очікуванні свята: приїзд доньки з родиною на тижневий відпочинок.
Василь Петрович зранку був у передчутті свята. Вчора приїхала донька із сім’єю на власному автомобілі, в гості на тиждень у рідне курортне містечко. Зупинилася у брата — сина Василя Петровича. У батька однокімнатна квартира, особливо не розгорнешся. Вони колись залишили її синові, коли ще дружина була жива. Вчора донька навідалася до батька — обійнялися, вона поцілувала його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч із подругами. А сьогодні сім’ї сина і доньки вирішили поїхати на море. Надумали виїхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку — заїдуть, заберуть. Радість від прийдешнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала. Ще вчора він почав готуватися до поїздки — придбав гумові капці-шльопанці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Розтягнувся з витратами, звичайно, але якось переживе до пенсії. Не кожен день таке свято!
Від самого ранку він навів на собі лад і сів у крісло, навпроти настінного годинника — чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном — чи не під’їжджає машина до під’їзду? Ожидання перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.
– Тату, — голос звучав винувато. — Справа така — не виходить тебе забрати — місць в машинах немає. Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве розмістилися. Тебе посадити нікуди.
Василь Петрович мовчав, відчуваючи, як радість зникає, а на її місце приходить гірке розчарування. Проте, совладуючи з собою, він відповів:
– Нічого, синку, їдьте без мене, — і, знімаючи з сина почуття провини, додав: — я і сам думав відмовитися — відчуваю себе якось не дуже…
– От і добре! — зрадів син, не поцікавившись у батька причиною недомагання. — Тоді ми поїхали…
Так і не переодягнувшись, Василь Петрович сидів у кріслі, тупо вдивляючись у порожнечу. Роїлися в голові невеселі думки:
– От так. Колись був потрібен, було таке, що без мене не могли жодного дня. Тепер — їм не до мене. На що їм старий батько? Старі люди нікому не потрібні…
Одне добре — син і донька не забувають одне про одного. В дитинстві їм пояснив, що брат і сестра — найрідніші на світі люди. Рідніше — не буває. Навіть чоловік з дружиною — по суті абсолютно чужі одне одному люди, а інша рідня — ще далі. А брат і сестра — від одного батька і матері — одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного в образу не давали, і зараз не забувають.
– Ну і нехай, — зітхнув Василь Петрович. — Чого вже ображатися? Може насправді місця не було? Не дітей же висаджувати. — Він гнав від себе думку, що міг би син зробити ще одні рейс — до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі осілу образу.
– Є ж причіп у сина, перевантажити на нього речі з салону — не довелося б тіснитися. І мені місце б знайшлося. Та це ж зайві проблеми — причеп причепити, вантажити в нього речі. Видно, не вартий батько цієї турботи…
Сонце за вікном припікало. Василь Петрович зачинив балконні двері, задрав щільну штору, рятуючись від денної спеки.
– Коли ж спека спаде? Хоч би дощ пройшов, усе легше стане. А на березі моря зараз добре — прохолода від води і вітерець свіжий… Може, піти на лавочку, поки там тіньок. Подихати свіжим повітрям.
Він важко підвівся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.
На лавочці вже сиділа Петрівна — сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Василя Петровича.
– Здрастуй, Петрівна, — привітався він. – Сидяча прогулянка?
– Привіт, Петрович, — усміхнулася сусідка. — Ти сьогодні, ніби на пляж зібрався, капелюха солом’яного тільки не вистачає. — Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. — Ти знаєш, що тут написано?
– Та звідки? — махнув рукою той. — Зручна, легка — і добре!
– I want to make love, — прочитала вона. – Я хочу займатися коханням!
– Хто? — здивувався Василь Петрович.
– Ти! — засміялася Петрівна. — На футболці у тебе так написано!
– Тьфу ти! — обурився Петрович. — Добре хоч діти не побачили! Сховаю її кудись подалі.
Посміялися. Настрій старого трохи поліпшився.
– Давно сидиш? — поцікавився він. Не те що йому це було треба знати. Просто — зав’язати розмову.
– Вийшла Бродягу з котенятами погодувати, — кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, у тіньку, дремав старий кіт.
Мешканці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але примхами долі став бездомним. Був він ненав’язливий, акуратний і по-доброму ставився до своїх родичів, які жили у квартирах. Нарекли його Бродягою, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому у нього з’явилися вихованці — два котенята, невідомо звідки взялися — може, сам знайшов сироток, а може хтось із жителів йому підкинув. Бродяга взяв на себе опіку над ними і виконував свої обов’язки дивовижно відповідально. Захищав від бродячих собак, водив на прогулянки, учив премудростям бродячого життя. За їжу брався, коли котенята відходили від мисок, ситі.
– Бродяга тут, а де котенята?
– Забрали сьогодні, — зітхнула Петрівна. — Хороші люди, з сусіднього будинку.
– А його, значить, залишили?
– Та кому він потрібний, старий? Я думала взяти його до себе, щоб пожив як людина. Та моя Матильда мені такий скандал влаштувала! Все життя зі мною прожила, улюбленою і єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.
– Так. — Опустив голову Василь Петрович. — Старі нікому не потрібні. — І знову його захлиснула хвиля образи. Хоча чого ображатися? Кому і гірше доводиться. Ось — старий кіт, який нікому у житті злого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив. А тепер із заздрістю дивиться на домашніх родичів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібний. Був потрібний кошенятам — і тих забрали.
– Бродяга, — покликав він. — Підеш до мене. Хоч і залишився нашого життя лише хвостик, але все ж краще його дожити, знаючи, що є кому про тебе подбати.
Кіт, ніби не довіряючи йому, подивився сумними очима і відвернувся. Василь Петрович обережно підняв його на руки, притиснув до себе і щось зашепотів на вухо. Тіло кота розслабилось, він притулився до старого, закрив очі і замурчав, ніби кошеня.
– От і добре, Бродяга, — шепотів Василь Петрович, погладжуючи кота, — хоча, який ти Бродяга? Ти тепер справжній домашній кіт. Пішли додому. Скучив за домом?
– Футболку забрудниш, Петрович! — покачала головою Петрівна.
– Та облиш ти, ту футболку…
У квартирі телефонував телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.
– Тату! Тату, що сталося?! — плачучи кричала у слухавку донька. — Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…
– Все нормально, доню, — заспокоїв її Василь Петрович. — Вийшов на лавочку, телефон вдома залишив.
– Ми тут мало не збожеволіли! Я чоловіка за тобою послала, — все ще схлипуючи, розповідала донька. – Скоро повинен під’їхати. Ми тут на тебе чекаємо, збирайся.
– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! — недавньої образи на дітей ніби і не було!
– Та хоч усі коти міста! — вже сміялася донька. — Лише приїжджай, тату!
– От так, Бродяго! — Василь Петрович відключив телефон. — Нужні ми ще деяким!
Бродяга згодом підморгнув і… Посміхнувся!
Michael Froze: From Behind the Tree, a Dog He’d Recognise Anywhere Watched Him with Sad, Knowing Eyes
I frozepeering from behind an old oak tree, a dog watched me with a sadness Id have recognised anywhere. Dust...
DO I REMEMBER? I CAN’T FORGET! “Polly, listen… Remember my illegitimate daughter, Anastasia?” My husband spoke in riddles, making me uneasy. “Do I remember? I can’t forget! Why?” I sat down, bracing for bad news. “Well… Anastasia is begging us to take in her daughter—my granddaughter,” he mumbled. “And why on earth should we, Alex? Where’s Anastasia’s husband? Disappeared into thin air?” I was intrigued. “The thing is, Anastasia doesn’t have much time left. She never had a husband. Her mother remarried and lives in America. They’re estranged, and she has no other family. That’s why she’s asking…” Alex couldn’t meet my eyes. “So, what’s your plan?” I had already decided. “Well, I’m asking you, Polly. Whatever you say, that’s what we’ll do,” he finally looked at me. “How convenient. You made mistakes in your youth, and now I’m to shoulder the burden of a stranger’s child? Isn’t that right?” My husband’s feebleness made me furious. “Polly, we’re a family. We should decide together,” Alex pushed back. “Oh, you remembered now! Yet, when you fooled around, did you consult me? I’m your wife!” Tears welled up and I stormed out… In school, I dated a boy named Peter, until a new boy, Alex, arrived and swept me off my feet. I broke up with Peter. Alex noticed me, walked me home, kissed my cheek, and picked flowers for me. A week later, he led me to his bed. I didn’t protest—I fell head over heels for Alex. After we graduated, he went off to serve in the army in another city. We wrote to each other for a year. Then Alex returned on leave. I was overjoyed. He promised we’d marry when he came back for good—already considered me his wife. His sweet words melted me every time, even years later: one loving look from Alex, and I’d melt like chocolate in the sun. Alex went back to the army. I waited, confident I was a betrothed bride. Six months later, a letter arrived: Alex had found “real love” in his garrison town and wasn’t coming back. But I was already carrying Alex’s baby. So much for a wedding—just as my gran warned me. When the time came, I gave birth to my son, Ivan. Peter, my old boyfriend, stepped in to help. Desperate, I accepted. Yes, Peter and I became intimate. I’d long given up hope of seeing Alex again. Then he turned up, surprised to see Peter there. “Can I come in?” Alex asked. “Come on in, since you’re here,” Peter reluctantly allowed. Sensing the tension, Ivan clung to Peter, wailing. “Peter, why don’t you take Ivan for a walk?” I was at a loss. When they left, Alex asked, “Is he your husband?” “What’s it to you? Why are you here?” I was angry and confused. “I missed you. I see you’ve made a life with Peter—you didn’t wait for me. Well, I’ll go—sorry to intrude on your happy family,” he said, heading for the door. “Wait, Alex. Why have you come—just to hurt me? Peter helps me cope with loneliness. He’s been raising your two-year-old son, by the way,” I tried to keep him there. My love for him hadn’t died. “I’ve come back for you, Polly. Will you have me?” Alex asked, hope in his voice. “Come in, dinner’s ready,” my heart leapt—he came back, so he hadn’t forgotten. Why resist? Peter was shoved aside. My Ivan needed his real father. Later, Peter married a lovely woman with two children. A few years passed. Alex could never love Ivan as his own—he was convinced Ivan was Peter’s son. Alex never really cared for Ivan. He always had an eye for the ladies. He was forever chasing after women, easily smitten, just as easily moving on—including some of my own friends. I cried but kept loving him, determined to hold my family together. It was easier for me than for him—the one who loves is always blinded by hope. I never needed to lie or invent excuses; I just loved him. He was my sun. Sometimes I wanted to leave, but then I’d scold myself: Where would I go, who could compare? Besides, Alex would be lost without me. I was wife, lover, and mother to him. Alex lost his own mother at fourteen—she died in her sleep. Maybe that’s why he always looked for lost affection elsewhere. I forgave everything. Once, after a bitter argument, I threw him out. He moved in with his relatives. Months passed—I forgot why we argued—but he didn’t return. At last, I went to his family’s house. His aunt was surprised to see me. “Polly, why do you want Alex? He said you’d divorced—he has a new girlfriend now.” I found out where she lived and paid them a visit. “Hello! Could I see Alex, please?” I asked politely. She just smirked and slammed the door in my face. I left in silence. A year later, Alex came back. By then the girl had given birth to his daughter, Anastasia. To this day, I blame myself for throwing him out—maybe that girl wouldn’t have scooped him up otherwise. I tried harder to please and adore Alex. We never talked about his illegitimate daughter. It seemed if we did, our family would fall apart. We let sleeping dogs lie. After all, what’s one stray child? It happens. I blamed the “temptresses” instead. In time, Alex settled down. Flings ended. He stayed home watching TV. Our son married early, gave us three grandkids. Then, out of nowhere… Anastasia, Alex’s daughter from long ago, reappeared—asking us to take in her daughter. How would I explain a new little girl to Ivan? He never knew about his father’s youthful escapades. In the end, we took legal guardianship of five-year-old Alina. Anastasia passed away, gone at thirty. Graves grow over with grass, but life goes on. Alex spoke to Ivan man-to-man. After hearing his father’s confession, Ivan said, “What’s done is done, you don’t answer to me. But the girl should stay—she’s family.” Alex and I breathed easier. We’d raised a kind son. Now, Alina is sixteen. She adores her Grandpa Alex, whispers secrets to him, calls me Granny, and says she’s my spitting image at her age. I never argue…
DO I REMEMBER? I COULD NEVER FORGET! Polly, darling, theres something I must tell you Well, do you recall my...
Winter had blanketed Andrew’s garden with soft snow, but his loyal dog Duke, a massive German Shepherd, was acting strangely. Instead of curling up in the large kennel Andrew had lovingly built for him last summer, Duke stubbornly insisted on sleeping outside, right in the snow. Watching from his window, Andrew felt a pang of worry—Duke had never behaved like this before. Each morning, as he stepped outside, Andrew noticed Duke watching him tensely. Whenever he approached the kennel, Duke positioned himself between Andrew and the entrance, growling softly and looking at him pleadingly, as if to say: “Please, don’t go in there.” This odd behaviour was so out of character for their years of friendship, it made Andrew uneasy—what was his best friend hiding? Determined to get to the bottom of it, Andrew came up with a plan—he lured Duke into the kitchen with a tempting piece of steak. While the dog, locked inside, barked desperately at the window, Andrew crept towards the kennel and crouched down to peer inside. His heart skipped a beat as his eyes adjusted to the darkness and he saw something that froze him on the spot… …There, curled up in a blanket, was a tiny kitten—dirty, freezing, and barely breathing. Its eyes barely opened, and its frail body shivered with cold. Duke had found it somewhere, and instead of chasing it away or leaving it to its fate, he had sheltered it. He had slept outside to avoid scaring it and guarded the entrance as if there was treasure inside. Andrew held his breath. He reached out, gently lifted the tiny creature and pressed it to his chest. In that moment, Duke raced over and nestled beside his shoulder—not growling, but gently, eager to help. “You’re a good dog, Duke…” Andrew whispered, clutching the kitten. “Better than most people.” From that day on, there were no longer just two friends living in the garden, but three. And the lovingly built kennel found its purpose again—as a little home for souls in need of saving.
Winter had blanketed Davids garden in a soft layer of snow, but his loyal dog Byron, a huge English Mastiff,...
The Little Girl Who Wouldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Found Her Voice and Our Family Was Forever Changed
A Little Girl Who Couldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Finally Found Her Voice and Everything Changed 8 December 2025...
A 7-Year-Old Boy, Covered in Bruises, Walked Into A&E Carrying His Baby Sister—What He Said Next Broke Everyone’s Heart
Just after one oclock in the morning, a seven-year-old boy, covered in bruises, pushed his way into the A&E at...
My Son Skipped My 70th Birthday, Claiming He Had to Work—That Evening I Saw Him on Social Media Celebrating His Mother-In-Law’s Birthday at a Fancy Restaurant
The phone rang precisely at noon, shattering the careful anticipation that hung in the air. Margaret Palmer hurried to pick...
No Place to Call Home: Nina’s Journey from Heartbreak and Loss to an Unlikely Friendship with a Homeless Gentleman in the English Countryside
HOMELESS There was nowhere left for Emily to go. Nowhere at all, in fact. Perhaps I could stay a couple...
Aunt Rita: The Story of a 47-Year-Old Londoner, a Self-Confessed Cynic, Who Finds Unexpected Purpose and Family in Helping a Struggling Young Mother and Her Children in a Tower Block, Transforming Both Their Lives and Her Own
Aunt Rita I am forty-seven years old. Just an ordinary womanone might say a bit of a plain Jane. Not...