З життя
Ранок в очікуванні свята: приїзд доньки з родиною на тижневий відпочинок.
Василь Петрович зранку був у передчутті свята. Вчора приїхала донька із сім’єю на власному автомобілі, в гості на тиждень у рідне курортне містечко. Зупинилася у брата — сина Василя Петровича. У батька однокімнатна квартира, особливо не розгорнешся. Вони колись залишили її синові, коли ще дружина була жива. Вчора донька навідалася до батька — обійнялися, вона поцілувала його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч із подругами. А сьогодні сім’ї сина і доньки вирішили поїхати на море. Надумали виїхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку — заїдуть, заберуть. Радість від прийдешнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала. Ще вчора він почав готуватися до поїздки — придбав гумові капці-шльопанці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Розтягнувся з витратами, звичайно, але якось переживе до пенсії. Не кожен день таке свято!
Від самого ранку він навів на собі лад і сів у крісло, навпроти настінного годинника — чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном — чи не під’їжджає машина до під’їзду? Ожидання перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.
– Тату, — голос звучав винувато. — Справа така — не виходить тебе забрати — місць в машинах немає. Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве розмістилися. Тебе посадити нікуди.
Василь Петрович мовчав, відчуваючи, як радість зникає, а на її місце приходить гірке розчарування. Проте, совладуючи з собою, він відповів:
– Нічого, синку, їдьте без мене, — і, знімаючи з сина почуття провини, додав: — я і сам думав відмовитися — відчуваю себе якось не дуже…
– От і добре! — зрадів син, не поцікавившись у батька причиною недомагання. — Тоді ми поїхали…
Так і не переодягнувшись, Василь Петрович сидів у кріслі, тупо вдивляючись у порожнечу. Роїлися в голові невеселі думки:
– От так. Колись був потрібен, було таке, що без мене не могли жодного дня. Тепер — їм не до мене. На що їм старий батько? Старі люди нікому не потрібні…
Одне добре — син і донька не забувають одне про одного. В дитинстві їм пояснив, що брат і сестра — найрідніші на світі люди. Рідніше — не буває. Навіть чоловік з дружиною — по суті абсолютно чужі одне одному люди, а інша рідня — ще далі. А брат і сестра — від одного батька і матері — одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного в образу не давали, і зараз не забувають.
– Ну і нехай, — зітхнув Василь Петрович. — Чого вже ображатися? Може насправді місця не було? Не дітей же висаджувати. — Він гнав від себе думку, що міг би син зробити ще одні рейс — до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі осілу образу.
– Є ж причіп у сина, перевантажити на нього речі з салону — не довелося б тіснитися. І мені місце б знайшлося. Та це ж зайві проблеми — причеп причепити, вантажити в нього речі. Видно, не вартий батько цієї турботи…
Сонце за вікном припікало. Василь Петрович зачинив балконні двері, задрав щільну штору, рятуючись від денної спеки.
– Коли ж спека спаде? Хоч би дощ пройшов, усе легше стане. А на березі моря зараз добре — прохолода від води і вітерець свіжий… Може, піти на лавочку, поки там тіньок. Подихати свіжим повітрям.
Він важко підвівся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.
На лавочці вже сиділа Петрівна — сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Василя Петровича.
– Здрастуй, Петрівна, — привітався він. – Сидяча прогулянка?
– Привіт, Петрович, — усміхнулася сусідка. — Ти сьогодні, ніби на пляж зібрався, капелюха солом’яного тільки не вистачає. — Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. — Ти знаєш, що тут написано?
– Та звідки? — махнув рукою той. — Зручна, легка — і добре!
– I want to make love, — прочитала вона. – Я хочу займатися коханням!
– Хто? — здивувався Василь Петрович.
– Ти! — засміялася Петрівна. — На футболці у тебе так написано!
– Тьфу ти! — обурився Петрович. — Добре хоч діти не побачили! Сховаю її кудись подалі.
Посміялися. Настрій старого трохи поліпшився.
– Давно сидиш? — поцікавився він. Не те що йому це було треба знати. Просто — зав’язати розмову.
– Вийшла Бродягу з котенятами погодувати, — кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, у тіньку, дремав старий кіт.
Мешканці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але примхами долі став бездомним. Був він ненав’язливий, акуратний і по-доброму ставився до своїх родичів, які жили у квартирах. Нарекли його Бродягою, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому у нього з’явилися вихованці — два котенята, невідомо звідки взялися — може, сам знайшов сироток, а може хтось із жителів йому підкинув. Бродяга взяв на себе опіку над ними і виконував свої обов’язки дивовижно відповідально. Захищав від бродячих собак, водив на прогулянки, учив премудростям бродячого життя. За їжу брався, коли котенята відходили від мисок, ситі.
– Бродяга тут, а де котенята?
– Забрали сьогодні, — зітхнула Петрівна. — Хороші люди, з сусіднього будинку.
– А його, значить, залишили?
– Та кому він потрібний, старий? Я думала взяти його до себе, щоб пожив як людина. Та моя Матильда мені такий скандал влаштувала! Все життя зі мною прожила, улюбленою і єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.
– Так. — Опустив голову Василь Петрович. — Старі нікому не потрібні. — І знову його захлиснула хвиля образи. Хоча чого ображатися? Кому і гірше доводиться. Ось — старий кіт, який нікому у житті злого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив. А тепер із заздрістю дивиться на домашніх родичів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібний. Був потрібний кошенятам — і тих забрали.
– Бродяга, — покликав він. — Підеш до мене. Хоч і залишився нашого життя лише хвостик, але все ж краще його дожити, знаючи, що є кому про тебе подбати.
Кіт, ніби не довіряючи йому, подивився сумними очима і відвернувся. Василь Петрович обережно підняв його на руки, притиснув до себе і щось зашепотів на вухо. Тіло кота розслабилось, він притулився до старого, закрив очі і замурчав, ніби кошеня.
– От і добре, Бродяга, — шепотів Василь Петрович, погладжуючи кота, — хоча, який ти Бродяга? Ти тепер справжній домашній кіт. Пішли додому. Скучив за домом?
– Футболку забрудниш, Петрович! — покачала головою Петрівна.
– Та облиш ти, ту футболку…
У квартирі телефонував телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.
– Тату! Тату, що сталося?! — плачучи кричала у слухавку донька. — Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…
– Все нормально, доню, — заспокоїв її Василь Петрович. — Вийшов на лавочку, телефон вдома залишив.
– Ми тут мало не збожеволіли! Я чоловіка за тобою послала, — все ще схлипуючи, розповідала донька. – Скоро повинен під’їхати. Ми тут на тебе чекаємо, збирайся.
– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! — недавньої образи на дітей ніби і не було!
– Та хоч усі коти міста! — вже сміялася донька. — Лише приїжджай, тату!
– От так, Бродяго! — Василь Петрович відключив телефон. — Нужні ми ще деяким!
Бродяга згодом підморгнув і… Посміхнувся!
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...