Разом у мандрівці

Колись давно

Марічка завжди була самостійною та слухняною дитиною. Батьки пропадали на роботі, а вона поверталася зі школи, гріла борщ, їла й робила уроки. Часом і сама могла зварити вареники. Так було ще з першого класу.

Коли вона закінчувала одинадцятий, до школи на практику прийшли студенти. Історію викладав високий, статний Денис Іванович — у окулярах, у сірому костюмі. Хлопці сміялися з нього, називали «ботаном», але до кінця уроку слухали, роззявивши роти. Він розповідав про минуле так, як ніхто до нього. Задавав питання, змушував думати, висловлювати власні думки, уявляти інший хід історії.

У хлопців горіли очі. Вперше їм дали можливість міркувати, змінювати долі держав — хоч і уяви. Денис Іванович охолоджував їхній запал, коли заносило занадто далеко. До історії вони чекали з нетерпінням.

Марічка не відводила від нього зачарованого погляду. Почала читати книги, щоб брати участь у дискусіях. Одного разу наважилася висловити думку. Денис Іванович похвалив:

— Якби реформа пішла таким шляхом, як ти запропонувала, ми б жили в іншій країні. Але тоді це було неможливо.

— На жаль, історію не перепишеш. Лише підручники, де можна змінити акценти, — сказав він значуще.

Потім практика закінчилася, і Марічка втратила інтерес до історії. Одного дня вона йшла зі школи й раптом побачила Дениса Івановича.

— Здоровенькі були, Марічко, — привітався він.

Він пам’ятав її ім’я! Серце затріпотіло.

— Ви до школи? Уроки вже скінчилися, — зніяківела вона.

— Ні, я хотів зустріти тебе.

Марічка розплющила очі й почервоніла.

— Додому йдеш? Проведу.

Вони йшли повз узлісся, а він розпитував про школу, про друзів, куди планує вступати.

— Не на історичний? Мені здалося, тобі сподобалась історія. У мене багато книг — можу позичити.

Вона завмерла. Він запрошує її? Не Настю з класу, не красуню Олену, а її, Марічку Ковальчук, «Цвіркуна», як ласкаво казав тато. Вона не наважувалась підняти на нього очі.

— Дякую, але я на економічний… А книги б із задоволенням почитала.

— Добре. Наступного разу принесу. Обери, якщо не проти.

«Наступного разу? Невже ще побачимось?» Серце билося так, ніби хотіло вискочити.

— А буде цей «наступний раз»? — почула свій голос і відчула, як обличчя спалахує.

— Звичайно. Якщо хочеш, — усміхнувся він.

Його обличчя раптом стало молодим, майже хлоп’ячим. Вона вперше бачила його усмішку.

— І зви мене просто Денис. Ми ж не в школі. Це твій дім?

Вона кивнула, не могла вимовити слова. Він попрощався і хотів іти.

— Денисе, а коли прийдеш знову?

Він дістав телефон.

— Скажи номер, подзвоню.

Але він не подзвонив, а надіслав повідомлення через кілька днів. Зустрічалися ще кілька разів, а потім — іспити: у неї в школі, у нього в університеті. Побачилися після випускного. Марічка нікому не розповідала про Дениса, але одного разу не витримала. Подруги шаленіли від заздрощів. У жодної не було дорослого хлопця.

Вона вступила до університету й продовжувала зустрічатися. Коли мати дізналася, схвилювалася і попросила познайомити їх. Денис сподобався батькам — без шкідливих звичок, надійний, до того ж учитель. Мати заспокоїлась, а Марічка літала на крилах кохання.

На третьому курсі вони одружилися. З дітьми вирішили почекати. Денис любив порядок — вирівнював баночки на полицях, складав книги рівними стопками, вішав рушник по лінійці. М’яко просив Марічку не розкидати речі. Вона вважала це грою і незабаром почала робити так само.

Одного разу Денис зайшов у ванну після неї. Незабаром вона почула його голос:

— Марічко, я просив витирати воду після душу.

На плитці лежало кілька крапель.

— Добре, наступного разу витру. Ти ж все одно йтимеш у душ.

— Не наступного разу, а зараз. Де швабра?

Він був без окулярів, його сірі очі холодно дивилися на неї. Він бачив добре — окуляри були лише для вигляду.

— Ти серйозно? Висохнуть же.

Але він не жартував. Погляд став колючим. Їй захотілося зникнути. Вона взяла швабру.

— І рушник повісь.

Він показав на вологий рушник на краю ванни.

— Я хотіла, але ти відволік мене…

Під його поглядом вона розвісила рушник, ретельно розгладила. Вийшла, палаючи від сорому. Чоловік лаяв її, як школярку.

Денис вимагав, щоб тарілки стояли по розміру, білизна в шафі — рівними стосами. Кожен раз, виходячи з кухні, Марічка оглядала її, вирівнювала посуд. Якщо забувала, він негайно змушував переробити. Він не дозволяв ласк удень, відставляючи доглянуту руку.

Марічка раптом зрозуміла: вона його не знає. Їй подобалося, що за нею доглядав учитель, дорослий чоловік, а не одноліток. Подобалося, що дівчата зазА тим часом її серце, навіть через болісний досвід, знайшло справжнє щастя в теплих обіймах Антона, який любив її просто за те, що вона є, без умов і правил.