З життя
Розплата за байдужість: відповідь без пощади

Око за око: розплата за байдужість
У тихому містечку на березі Дніпра Тетяна Олексіївна роками намагалася бути ідеальною матір’ю та свекрухою. Вона жертвувала часом, силами та грошима заради щастя свого сина та його дружини. Але їхня байдужість та невдячність розбили її сердце. Коли невістка в розпачі попросила допомоги, Тетяна вперше сказала «ні», вирішивши, що настав час повернути той самий рубль. Тепер вона думала: чи справедлива її помста, чи це лише початок кінця родинних зв’язків?
Нещодавно задзвонила невістка, Соломія. Її голос тремтів від слабкості: «Тетяно Олексіївно, благаю, приїжджайте! У мене температура, горло розриває від ангіни. Мені так погано! Побуйте з Маринкою, допоможіть!» Тетяна, сидячи у своїй київській хрущовці, сухо відповіла: «Вибач, Соломіє, але не зможу. Я на дачі в Ірпені й повертатися не збираюся». Вона поклала слухавку, відчуваючи, як всередині кипить образа, змішана з гірким задоволенням.
Коли Тетяна розповіла про це сусідці Ганні, та аж руки розвела: «Тетяно, та що ти робиш? Ти ж у місті, а не на дачі! Соломії справді важко з дитиною, їй лише три місяці! Як можна так вчинити?» Тетяна насупилася: «Моя онука, так, три місяці. Але Соломія це заслужила. П’ять років я намагалася стати їй подругою. На весілля дала їм купу грошей, допомогла з ремонтом, обставила їхню хату. А вони хоч раз подякували? Ні! Тільки й знають, що витрачаються на модний одяг, нові телефони та подорожі по Карпатах!»
Вона продовжила, і голос задрижав від болю: «Коли Соломія була вагітна, я возила її до найкращих лікарів, сама носила її аналізи до поліклініки. Приносила домашню їжу до пологового, а перед випискою вичистила їхню квартиру до блиску. І що? Жодного «дякую»! Вони приймали все як належне, ніби я їм щось винна». Ганна зітхнула: «Тетяно, діти часто так роблять — думають, що батьки повинні допомагати». Але Тетяна похитала головою: «Повинні? А коли я попросила допомоги, вони відвернулися!»
Один раз Тетяна звернулася до сина, Дмитра, по допомогу. Вона поверталася з Вінниці, де гостювала у сестри, з важкими сумками. «Мітьку, зустрінь мене на вокзалі, будь ласка», — попросила вона. Дмитро погодився, але через годину подзвонила Соломія: «Тетяно Олексіївно, беріть таксі. Дмитру доведеться відпрашуватися з роботи, це незручно. Потяг рано вранці, він не виспиться». Тетяна захлинулася від образи. «Вони знайшли час, коли Соломію з дитиною треба було везти до лікаря! А для мене не змогли?» — обурювалася вона Ганні.
«Соломія права, з роботи не відпрашуються просто так, — намагалася заспокоїти сусідка. — Дмитро годує сім’ю, йому не можна ризикувати». Але Тетяна не погодилася: «Міг би! Я рідко прошу, а вони навіть не подзвонили, не дізналися, чи доїхала. Сумки були як пудові, я сама їх не донесла. Добре, сусід по купе допоміг винести, а потім я найняла носія. Ось таксіст, чужий чоловік, заніс їх у під’їзд! А рідні син і невістка кинули мене!» Очі її наповнилися сльозами, але голос став твердим: «Тоді я вирішила: досить. Більше не буду їм допомагати».
Ганна похитала головою: «Тетяно, але ж дитина-то ні в чому не винна». Тетяна замовкла, відчуваючи уколи сумління, але образа була сильніша. «Вони зовсім розкуштувалися, Ганно. Я повинна бігати за ними, а вони мені — нічого? Це нечесно! Нехай тепер відчувають, як це, коли тебе ігнорують». Вона згадувала, як пишалася сином, як мріяла про дружню родину з невісткою. Але кожен її крок зустрічали холодом, а її доброту сприймали як обов’язок. Тепер вона вирішила: раз не цінують — відповім тим самим.
Кожної ночі Тетяна лежала без сну, розриваючись між гнівом і тугою. Вона уявляла крихітну Маринку, що плаче у ліжечку, і Соломію, що метушиться в гарячці. Серце стискалося, але спогади про зраду Дмитра та Соломії глушили жалість. «Вони самі обрали цей шлях», — шепотіла вона в темряві, але сльози котилися по щоках. Вона знала, що її рішення може назавжди розірвати зв’язок із сином та онукою, але відступати було пізно. «Справедливість має перемогти», — твердила вона, хоч у душі боялася, що ця справедливість залишить її самотньою.
Тетяна дивилася у вікно на засніжені вулиці Києва й думала: чи правильно вона зробила? Її серце розривалося між бажанням покарати невдячних рідних і страхом втратити їх назавжди. Вона згадувала, як раділа народженню Маринки, як мріяла няньчити онуку. Але байдужість сина та невістки вбили цю радість. Тепер вона чекала, що вони зроблять крок назустріч, але телефон мовчав. «Чи правильно я вчинила?» — питала вона себе, і відповіді не було.
