Самотність і смуток на свята: моя доля

На долю мені випала самотність і смуток на Різдво та Новий рік

Є у мене давній товариш, із яким ми знайомі ще з дитинства. Звуть його Олексій. Вчилися ми в одній школі, але життя розвело нас різними шляхами, хоча ми зберегли наш зв’язок.

Олексій – людина замкнута, не любить великі компанії, у гості не ходить та не запрошує до себе.

Кожного року, коли наближаються свята, я запрошую його до нас – зустріти Різдво за спільним святковим столом, підняти келихи під бій курантів на Новий рік. Але він завжди чемно відмовляється.

— Це не мої свята, — каже він. — Я в них не відчуваю радості.

Мені було важко зрозуміти, як можна не любити Новий рік – час чудес, подарунків, сміху, зустрічей із рідними.

Проте одного разу, після багатьох років мовчання, він розповів мені правду.

Правду, яку намагався приглушити багато років.

Дитинство, просочене страхом і алкоголем
У дитинстві Олексій не знав, що таке затишні сімейні свята.

Його батько пиячив.

Ні, це був не просто чоловік, що іноді випивав увечері. Він був алкоголіком, який витрачав усі гроші на спиртне, повертався додому пізно і в будь-який день, чи то звичайний вівторок чи напередодні Різдва, починав знущатися з рідних.

Кожен вечір перетворювався на тортури.

— Вставайте! — командував він, заходячи до хати. — Повинні бачити, як господар дому вечеряє!

Олексій з матір’ю вставали і стояли біля столу, поки батько з гордим виглядом доїдав свою вечерю.

Потім починав свою улюблену промову:

— Гроші – пил! Вони потрібні, щоб отримувати задоволення! Яке нове взуття?! Які книжки?! У школу й так ходиш, ще не вистачало витрачати на усіляку дурницю!

Він витрачав усе до останньої копійки.

Коли не залишалося нічого, переходив до наступного етапу:

— Давай сюди, що ховаєш! Я знаю, у тебе є!

Мати Олексія намагалася відкладати гроші – на зошити сину, на продукти, на якийсь маленький подарунок до Нового року.

Але він забирав усе.

Він пив, доки не пропивав усе до останньої копійки.

Різдво без дива, Новий рік без надії
Кожне свято в домі Олексія виглядало однаково.

На столі – трохи сушених яблук, кілька бутербродів, банка маринованих огірків.

Мати і син сиділи в тиші.

Вони чекали.

Чекали, що раптом батько прийде тверезим.

Що раптом принесе щось до святкового столу.

Що раптом скаже: «З Різдвом» чи «З Новим роком».

Але він повертався пізно.

Завжди п’яний.

Завжди з запахом перегару.

Завжди з порожніми кишенями.

Усе, що було в конверті з новорічною премією, він залишав у барі.

Так тривало рік за роком.

І коли він помер, нічого не змінилося.

Одинока людина з важким серцем
Коли Олексія не стало, мати прожила ще кілька років.

А потім відійшла і вона.

Він залишився один.

І зрозумів, що не хоче сім’ї.

Не хоче свят.

Не хоче жодних веселощів.

Він боявся повторити долю свого батька.

Не хотів стати людиною, яка зіпсує комусь життя.

Кожного року, коли всі накривали столи, діставали бокали, обмінювалися подарунками, Олексій їхав.

Купував квиток в інше місто, знімав готельний номер і сидів там один.

Або їхав у гори, де можна було слухати потріскування дров у каміні і дивитися в вогонь.

Там, біля ватряного полум’я, знаходив тепло, якого не знав у дитинстві.

Там, на самоті, почувався хоч трохи вільним.

Лише там він міг вільно дихати.