Секрет щастя на старій дачі

Давня хатинка, де знову ожило щастя

Остап запросив друзів на дачу. По їхніх обличчях відразу було видно — очікування не справдилися. Хтось навіть кривився, озираючи облуплені стіни та зарослий двір.

“Ну і що вони хотіли?” — подумав Остап, спостерігаючи за їхньою реакцією. “Гадали, що я їх у палац запросив? Це стара бабусина хатка, а не заміська вілла…”

Та незабаром мангал задимів, м’ясо зашкварчало, динаміки заграли музику. Сміх, жарти, запашний шашлик, аромат диму — і вечір пішов веселіше. Шашлик вдався, пиво лилося, а компанія розгулялася.

Місця для ночівлі теж вистачило. Хтось спав на старому дивані, хтось — на матраці веранди. А зранку всі роз’їхалися додому — ситі, задоволені.

Остап лишився. Повертатися до шумного міста не хотілося. Він сидів у тиші, розглядаючи старий посуд у шафі, коли раптом із вулиці донісся голос:

“Гей, господарі! Тут хтось є?”

Він вийшов на ганок і завмер. На стежці стояла дівчина — гарненька, з трохи збентеженим поглядом. Дивилася насторожено.

“Ви… ви господар? Раніше тут жили Ганна Олексіївна та Василь Іванович. А ви хто?”

“А ти хто така?” — різко кинув Остап. “Я схожий на шахрая, гадаєш?”

Та дівчина раптом усміхнулася м’яко, майже по-доброму.

“Ні, просто… я тут давно не була. Колись дружила з онуком Ганни Олексіївни. А ви, чесно кажучи, зовсім на нього не схожі.”

“Не схожий?” — хмикнув Остап. “Та ж я і є той самий онук — Остап. Просто ти, мабуть, мене з кимсь сплутала.”

Дівчина густо почервоніла.

“Я — Марійка. Ти був другом мого брата, Івасика. Мене до вас часто присаджували, пам’ятаєш? Ти мені якось цукерку дав біля вогню, коли ми ковбаски смажили…”

Остап придивився. І справді — щось знайоме було в її обличчі, особливо в тому захопленому погляді. Колись, років десять тому, вона бігала за ними, а вони з Івасиком намагалися від неї втекти.

“Так це ти?” — здивувався він. “Маленька дівчинка з веснянками?”

“Ну, тепер я вже не зовсім маленька,” — засміялася Марійка.

Вони зайшли в хату. Остап поставив чайник, а Марійка дістала із шафи старі бабусині чашки.

“Можна? Я завжди мріяла пити чай, саме з них. Такі гарні…”

Вони пили чай, їли вчорашні пряники. Годинник на стіні знову почав цокати — Остап завів його вперше за багато років. Ніби хата, давно забувшися, почала оживати.

“Я за грибами йшла, але сама злякалася,” — зізналася Марійка, тримаючи чашку обома руками, як дитина.

“Любиш гриби?” — усміхнувся Остап. “Тоді на вихідних — разом підемо?”

Він і сам дивувався, як легко йому було з нею.

Відтоді вони почали зустрічатися. Все, до чого торкалася Марійка, ніби оживало. Вона вимила вікна, відполірувала старі шафи, розклала білизну — акуратно, по бабусиному звичаю.

“Тут все як нове,” — дивувалася вона. “Ніби твоя бабуся знала, що ми з тобою тут житимемо.”

І справді, стара хата ніби прокинулася. Остап полагодив ганок, пофарбував ставні. Навіть старий мотоцикл діда завівся. Знову закрутилося життя.

“А я й не знав, що можна так любити,” — якось тихо сказав Остап, коли вони сиділи біля вогню.

“Я теж,” — зізналася Марійка.

Коли Остап вирішив перейти на віддалену роботу та переїхати жити на дачу, батьки здивувалися.

“Ти з глузду з’їхав? У цю глушину?” — скрикнула мама.

Та Остап лише знизав плечима. Тут було справжнє — ліс, річка, стара хата та… Марійка.

Бабуся з дідусем приїхали до них на день — просто подивитися.

Ганна Олексіївна гладила долонями дерев’яні стіни.

“Ніби дім нас чекав,” — прошепотіла вона.

А дід — той і зовсім ожив. Сів на мотоцикл, цокотів пальцями, жартував. Просив запустити іграшковий потяг, який Остап давно полагодив.

“Як добре, що не закинули,” — сказав він, дивлячись на онука з тихою гордістю. “Ми з бабусею тут стільки щасливих років прожили… І тепер тут знову буде радість. Життя триває.”

“Бабусе, дідусю, дякую вам за дачу,” — сказав Остап на прощання. “Без неї я б ніколи Марійку не зустрів.”

А Марійка, стоячи поруч, додала:

“І дякую за ваше тепло. Воно тут лишилося. У кожній дошці. У кожній хвилині, яка знову цокає на стіні…”

І хата, стара дерев’яна, з прохудилим дахом, знову дихала. Жила. І в ній лунав сміх. Сміялося життя.