Село на пагорбі серед мохів і журавлини.

В селі всякого трапляється, а наше хоч і маленьке, та життя в ньому бурлить не менш, ніж у великому місті. Село Дубки розмістилося на пагорбі серед безкраїх полів та лісів. У селі тільки чотири хатинки, усе під старими дубами, тож і село зветься Дубки. Живе тут всього одинадцять душ. Всі займаються своїм господарством, полюванням та риболовлею.

Найзаможніший у селі — Іван Трохимович. Чоловік ощадливий та працьовитий. Йому під шістдесят, але ще тримається добре. Цієї осені він зібрав з Петрусем, молодшим сином, центнерів п’ятнадцять журавлини. Петрусь — йому вісімнадцять. Двоє старших синів живуть у Києві і не приїжджали вже три роки. Петруся в місто не тягне, але й до роботи в селі не має такого запалу. Якось під ранок прийшов додому і сказав батькові:

— Засилайте, батю, старостів у Озерці. — До кого ж це? — похмуро запитав Іван. — До Дем’янових, до їхньої Полінки.

Знаючи суворий характер батька, додав: — Якщо не пошлете, втічу з нею в місто до братів. Не на радість Івану цей син. Легковажний, вітряний. Господарем його не виплекати, та й останній він. Якщо виїде в місто, все господарство буде на одному плечі. Марфа, його жінка, зовсім слабка стала, хвороба її з’їла. Василь Дем’янов сам п’яничка і ледар, а донька в нього красуня. Бачив її Іван літом на косовиці. Висока, ставна, золотиста коса до пояса. В великих сірих очах таємниця. І що знайшла вона в Петрусеві? Така дівка будь-яку хату прикрасить, та й Марфі вже потрібна помічниця. Довго чи коротко, але на Покрову зіграли весілля.

За місяць після весілля прибув до Дубків урядник та призвав Петруся до війська. На проводах Полінка плакала за Петрусом, як за покійником. З від’їздом Петруся життя Полінки в Дубках стало нестерпним. Свекор почав приставати до неї. Спершу наче жартома ущипне проходячи, або обійняти спробує, коли вона корову доїть. Потім, коли вона підлогу мила, нахабно підліз їй під спідницю. Вона не знала, що відповісти, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за занавіскою в кутку. Якось, набираючи сіна в стодолі, Іван підкрався ззаду, повалив її у сіно і поліз цілувати, дихнувши на неї перегаром. Колюча борода закрила все обличчя. Як вона вибралася з-під нього, вона й не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила і наставила їх у груди свекрові, тяжко дихаючи прошипіла: «Заколю! Старий пес! Прости мене, Господи!» З цього дня свекор припинив домагатися, але почав прискіпуватися до кожної дрібниці: то не так вона зробила, то те не влаштувало. Взагалі, життя не стало.

І плакала Полінка і тужила. Ходила в Озерці до матері, скаржилася їй. А що мати? Пожалкувала, поплакала і відправила назад. «Терпи», — сказала. «Прийде Петрусь, все налагодиться». Перед тим, як іти в Дубки, Полінка зайшла в сільпо купити сірників і приправ для кухні. Взяла лаврового листа, червоного перцю, гірчичного порошку — свекор наказав. З важким серцем пішла назад у Дубки. Вже третій місяць минув, як від’їхав Петрусь.

Подобався їй цей веселий, жартівливий хлопець. Хоча в селі були і побойові хлопці. Але всі грубі, хамовиті, а цей був ласкавий, грубого слова не почуєш. Закохатися не встигли. А тепер свекор замість сина намагається потішитися. «Не бути цьому! Треба відвадити старого хулігана! Але як?» У роздумах Полінка й не помітила, як прийшла в Дубки. Свекор зустрів її з воркотінням, що довго ходила, та ще й не те купила. Нашвидку попивши молока, Полінка пішла у свою кімнату і зачинила двері на засув. Назавтра топили баню. Баня стояла трохи далі від хати, біля маленької водойми. Полінка натаскала води, розтопила піч.

Коли поралася по господарству, в чашу передника поклала червоного перцю, додала гірчиці. Через деякий час, пішовши прибрати в баню, натерла перцем і гірчицею лавку, посипала в цебро з віником. Від запаху перцю в неї защипало в носі. Полінка чхнула і вискочила з бані. Вискочила вона якраз вчасно, назустріч уже йшов свекор із клунком білизни під пахвою.— «Чому баню студиш, стерво», — накричав на неї. Відступивши з доріжки в сніг, Полінка мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Затворивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її готове вирватися з грудей. «Що буде?» Їй страшно, але й весело, що наважилася покарати старого облесника. «От тобі, старий пень, зараз буде жару», — думала вона.

Іван, ввійшовши в баню, став міркувати, що ж сталося. Може щось на лавку потрапило? Зачерпнувши цебро води, облив лавку і поліз на неї. Наче нічого не пекло. Взяв з цебра віник і почав плескати по спині і ногах, але тут у нього запекло в носі та очах, тіло знову запалало вогнем, а в задниці засвербіло так, ніби він у кропиву сів. Скотившись з лавки на підлогу, поповз до дверей і мало не вибивши їх, вибухнув у сніговий замет. Додому Іван прийшов мовчки, вже стемніло, вечеряти не став, відразу ліг спати, але заснути не вдалося. Тіло горіло.

Він крутився на ліжку, як в’юн на сковороді, і ледь не вив від болю, ледь стримуючи стогони. Коли стало невтерпно, він розчинив вікно, знизив кальсони і виставив палаючий зад на мороз. Стало легше, але на відчуття, що від його заду можна прикурити, не залишило. Слава Богу, ніч, хто б побачив цю картину: Іван — самітник, сидячий на підвіконні з голим за…, як ворон на сучку, важко сказати, що б про нього подумали. По-своєму оцінив відданий пес Бос, чия будка стояла під цим вікном. Пес піднявся на задні лапи і лизнув господаря. Від несподіваного дотику в Івана похололо в груди, і він, знемігши, грохнувся на підлогу.

Від грохоту встала Марфа, вийшла зі своєї кімнати Полінка зі свічкою в руці. Від картини, що вони побачили, хотілося і плакати, і сміятися. З голою задницею, без почуттів, на підлозі лежав Іван, в вікно заглядала лиса морда Боса. З того дня Іван перестав чіплятися до Полінки, так нічого і не сказавши їй. А невдовзі Полінка отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоч бабця Дарина у своєму оповіданні назвала невістку Полінкою, а я думаю, що це вона про себе. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, а в її очах іскринки бісівські проскакують…